— Мені так не здається, продовжуйте.
— О! — знову заговорив він поспіхом.— Ви будете розчаровані. Напередодні зелених свят він повідомив, що з осені переводиться в інший колеж, поблизу Лондона. Він прекрасно бачив, що ця новина не справила на мене ніякого враження. "Може, ми ніколи вже не побачимось",— сказав він мені. А я... я не наважусь вам повторити, що я йому відповів... Мені здається, що це і все,— додав Жорж після хвилевої мовчанки.
— Ні,— сказала Тереза,— це ще не все. Жорж слухняно продовжував:
— Чим сумнішим він робився, тим роздратованішим і 16 Франсуа Моріак 401 грубішим ставав я; і так тривало до самого дня роздачі нагород за успішність. Того дня, коли ми мали сказати одни одному прощавай, він захотів, щоб після закінчення церемонії його мати підійшла й подякувала моїй. Що трапилося зі мною? Не знаю, яким почуттям я керувався, але мені не хотілося, щоб це побачення відбулося. Ще й досі пригадую, як я поспішав, намагаючись тягти за. собою свою матір. Юрба розбрелась по алеях парку, ми йшли по стоптаній траві, під віттям дерев грав духовий оркестр. Був липневий ранок, сонце вже добре припікало. Нараз я почув за спиною захеканий голос: "Жорж! Жорж!" '
— Ви чуєте його й досі,— обізвалась Тереза.
Не відповівши, Філо дивився на неї з виразом муки на обличчі. Вона запитала:
— А потім він вам писав? Жорж схилив голову.
— І ви йому не відповідали?
— Так,— шепнув він.
Вони замовкли, аж поки Тереза знову не поставила йому питання:
— Що трапилося з ним? Він помер?..
— Так,— відповів Жорж поспіхом — в Марокко. Він завербувався добровольцем... Нема потреби вам пояснювати, що це не має ніякого зв'язку з обставинами, про які я вам говорив, ви самі це прекрасно розумієте! Я дізнався, що, повернувшись із Англії, він вів жахливий спосіб життя... Не знаю, навіщо я вам все це розповів...
Він стояв мовчки, втупивши очі в одну точку. Навіть не чув, як по мокрих від дощу вулицях Парижа шумлять автомобілі: у вухах його знову і знову лунав дитячий голос, який вже стільки років кличе його з-під дерев у глибині парку.
В цю мить Тереза наче прокинулася, так ніби туга, яку вона викликала в ньому, передалася і їй.
— Ні, мій бідний хлопчику, це дрібниця, цілковита дрібниця.
Оскільки ж він заперечно похитав головою, вона додала:
— Ви ж самі так говорили, Жорж^е.
— Як ви зробили мені боляче,— простогнав він.
Вона простягнула до нього руки, хотіла притягнути його до себе, але він силою вирвався від неї, і зона зрозуміла, що втратила його.
Тереза знову сіла на стільчику і інстинктивним рухом від-" кинула волосся" з свого широкого чола, оголила свої великі бліді вуха, але на цей раз вона зробила це не навмисно, і, можливо, саме тому Жорж нарешті побачив її страшне обличчя й старіючі руки, які п'ятнадцять років тому намагалися вбити людину і в обіймах яких він побував тільки що. По суті, він не вірив своїм очам, бо нехтував її зовнішністю, все ще захоплений істотою, яка зачарувала його. Це була вона, та сама Тереза, і водночас то була вже не вона — оця жінка, оборонну промову якої він слухав з дурним виглядом. Ні, вона не хотіла заподіяти йому зла. Ніколи в неї не було бажання комусь шкодити. Вона говорила, що оборонялася, що відбиватиметься аж до останнього подиху і що піднімалася вже стільки років і ще підніматиметься не раз по похилій площині, аж поки знов не зірветься і не покотиться вниз, так, наче їй більше нічого було робити, як видряпуватися з глибокої ями і знову сповзати туди, щоб потім без кінця повторювати те саме. На протязі багатьох років вона не усвідомлювала, що саме в цьому полягає ритм її життя, а тепер ось вийшла з цієї темряви. Тепер вона все бачить ясно перед собою.
Охопивши руками коліна, Тереза сиділа, не підводячи То-лови. Вона слухала, що казав Жорж:
— Я хотів би щось зробити для вас...
"Можливо,— подумала вона,— він говорить це задля чемності, перед тим як кинутись навтіки". Однак він палко повторив:
— Я хотів би мати можливість щось зробити для вас. Мабуть, був переконаний, що вона відповість: "Ви нічим
не можете мені допомогти"— і тоді він пуститься тікати з цієї кімнати, вирветься з цього кошмару, і знову все стане таким, як було до його знайомства з Терезою. Про що думав він у той час, коли думки його не були зайняті нею?..
Сьогодні ввечері вона стала раптом іншою, не подібною до тієї, яка гіпнотизувала його з першого дня... Вона стала такою, як розмалювали її в Аржелузі, і щойно він сам спізнав на собі владу її поганих чарів. Йому пригадувалася одна її фраза: мовляв, найбільш протилежні думки про одну і ту ж особу справедливі... Але чи було справжнім це зловісне обличчя Терези, яке раптом з'явилося перед ним, наче вихоплене з картотеки кримінальних злочинів?
Втретє він повторив:
— Мені боляче тому, що я нічим не можу вам допомогти... Насправді ж думав тільки про те, як дременути, дібратися
до своєї кімнати і з головою пірнути під простирадло... Смиренний і боязкий голос, який пролунав раптом, не належав Терезі, не міг їй належати:
— Гаразд! Ви дещо можете зробити для мене... Але ви не захочете.
Він запротестував з непідробною щирістю. Жорж продовжував стояти, а Тереза, все ще сидячи, на пуфі, машинально оголила чоло, відкинувши рукою волосся. Хлопець намагався не дивитись на неї. "Ні, ні, вона нічого не хоче мені сказати". Величезним зусиллям волі він примусив себе стати на коліна біля її ніг, і таким чином обличчя їх опинилися на одному рівні, майже впритул одне до одного. Тепер він ди* вився на неї зовсім зблизька, розглядав, ніби в збільшуване скло, поїдену часом шкіру. Погляд її буь таким же прекрас-^ ним, яким Жорж бачив його завжди. Але довкола очей, що ними він стільки марив, Жорж відкривав для себе цілий відмерлий світ, який інколи перед тим не являвся йому,— спустошені береги мертвого моря.
— Якщо ви так наполягаєте... То я нагадаю вам про Марію,— ваговорила вона після хвилевого вагання,— Будьте спокійні, я нічого не збираюсь вас просити, крім того, щоб ви почекали, нічого не робили поспіхом, здалися на волю часу. Я не належу до матерів, які прагнуть "влаштувати" свою дитину, і ніколи б не пішла б на приниження заради щастя своєї дочки. Та й хіба можна поручитись, що ви принесете їй це щастя? Ні, я прошу, я благаю вас задля себе... Не ради Марії — заради мене.