— Я вас отруюю,— сказала вона впівголоса. Кажучи ці слова, відчула, як обличчя її палає.
Він не ворушився, весь час притискаючи до вуст маленькі плямисті руки. Але по ледве, помітному тремтінню його тіла вона відчула, що слово її досягло мети. Може, якраз з цього боку перед нею відкривається вихід; треба йти по цьому шляху, щоб принаймні врятувати його. Марія загинула, вона згубила її, але Жорж ще може бути врятований. Не задумуючись, вона повторила:
— Я отруюю вас, і вас також...
— Гаразд, —сказав він глузливо,— гаразд, Терезо,— уперше з нерішучою ніжністю він назвав її по імені.— Навіщо наполягати? Я вас зрозумів!
І ще зк більшою силою притиснувся вустами до її рук, не випускаючи їх. Вони чули, як Анна готувала на ніч Терезину кімнату. Згодом двері на кухні зачинились. Вони зрозуміли, що залишилися в квартирі самі. Будинок засинав, вулиця затихала. Стрибаючі відблиски вогню відсвічувались на стеклах книжкової шафи, привезеної з Аржелуза. На мармурі каміна фіолетовою плямою виділявся конверт, на якому Марія написала червоним чорнилом: Мадам Дескейру, вулиця дю Бак. І Тереза не зводила з нього очей. Як плавець, що, прагнучи віддихатись, простягається навзнак, звернений обличчям до неба, так і вона непорушно плила за течією, відчуваючи на своїх руках ^вологе тепло губ Жоржа, не подаючи йому водночас жодного знаку заохоти.
— Ви не вірите мені? — знову почала вона глухим, роздратованим голосом.
Спокійно звільнивши руки, які хлопець намагався не випустити, трохи відійшла від нього, вбік. Довго стояли, міряючи один одного поглядом. —Його недовірлива і в той же час тривожна посмішка доводила Терезу до відчаю.
— У глибині душі ви ненавидите мене...— мовив він. У відповідь на це Тереза накинулась:
— Я ненавиджу вас тому, що ви не хочете мені вірити. Ви такий же, як і всі оті аржелузькі ідіоти; ви дивитесь на мій злочин тими ж очима, що й вони. Вам здається неймовірним, що я могла зробити такий мерзенний вчинок. Ви не розумієте, що, можливо, він є нічим у порівнянні з тим, що я чиню на ваших очах з тих пір, як я увійшла у ваше життя. Я бачу, що ви всього лише син отих селян, які, б'ючи себе в груди, клянуться у своїй безгрішності тільки тому, що вони нікого не вбили! Так! На протязі цілої зими я підливала краплі арсену в чашку чоловіка, який був моїм тюремником у в'язниці, гіршій від будь-якої іншої тюрми. Подумаєш, яка біда! А тепер моїми жертвами є Марія і ви, що уявляєте, ніби любите мене...
Говорячи це, вона не дивилаея на Жоржа, але, глянувши на нього, спохватилася:
— Я хочу сказати: ви, якому на протязі кількох днів зда-. валося, що ви любите мене... Та тепер з цим покінчено, правда?
Оскільки ж він лише знизав плечима, вона продовжувала роздратовано:
— Може, ви скажете, що я не зробила цього вчинку? Ні, я таки зробила його, але він — дрібниця в порівнянні з іншими моїми злочинами, підлішими, потаємнішими, не зв'язаними з будь-яким риском... Ще раз питаю, чи не помітили ви, куди хилять мої слова від самото початку нашого знайомства?.. Ви хитаєте головою? Не розумієте, що я хочу сказати?..
Він стояв, спершися об стіну, і пильно дивився на Терезу.
— Жорж, чому ви на мене так дивитесь? Ні, я не потвора... Ви самі... Якщо ви добре пориєтесь у своїй пам'яті... зрештою, й не треба довго шукати... Ну, звичайно! Вам ніколи не доводилось збільшувати дозу ліків, щоб зігнати когось зі світу... Але є безліч інших засобів знищувати своїх^ ближніх!..— І майже пошепки: — Скількох.ви викинули з свого життя?
Губи хлопця заворушилися, хоч він не міг промовити * й слова. Тереза підійшла ближче.
— Я маю на увазі не тільки історії з жінками, але й пригоди більш приховані, які трапляються в житті кожної людини... навіть у дитинстві.
— Звідки ви це знаєте? — запитав він.
Тереза засміялася від задоволення. Тепер вона відчувала справжню втіху.
— Ну, ось і добре! Розкажіть мені,— попросила вона ніжним голосом.
Але він заперечно хитнув головою.
— Це неможливо. •
— Мені все можна говорити.
— Що ви! Це зовсім не від того, що я соромлюся вас Мені ніколи й не спадало на думку звіритись перед кимось...
Не зводячи з нього очей, Тереза продовжувала наполягати:
— Все ж спробуйте. Нічого, що десь запнетесь напівдоро-зі. Я тут для того, щоб вам допомогти.
Вони продовжували стояти майже впритул одне до одного.
— Я був у третьому класі колежу. Мені тоді було чотирнадцять років,— розпочав він упівголоса.— Разом зі мною вчився хлопчик з якогось далекого міста, який ніколи не виходив за межі школи. Незважаючи на те, що, як у нас казали, у нього була "досить гарненька мордочка", він належав до типу завжди настовбурчених, незграбних, погано вдягнених школярів. Він дуже прив'язався до мене. Я був дуже сентиментальною дитиною, і це створило мені репутацію доброго хлопця, але, по суті, серце у мене було холодне. Я не намагався віддалити його від себе і дозволив йому зайняти велике місце в моєму житті. Не тому, що був сповнений до нього дружніх почуттів, а через байдужість. Він був для мене товаришем, як і всі інші, і відрізнявся хіба тим, що приставав, як реп'ях до кожуха. Після довгих прохань він добився у своїх родичів і шкільного начальства дозволу проводити дні канікул у моїй сім'ї. Я ніколи не думав, що такий непрактичний хлопець, яким був мій товариш, міг досягти успіху у цих переговорах. А вдалося йому це зробити завдяки тому, що він був дуже чемною, незіпсованою і вкрай релігійною дитиною,— наші наставники розраховували на рятівний вплив, який він міг справити на мене. Все ж того ранку, коли він з сяючим обличчям прибіг до мене, щоб сповістити про свою перемогу, я відчув у глибині душі досаду. Я зробив вигляд, що розділяю його радістьг але, починаючи з цього дня, йому доводилось дуже багато страждати від мого поганого настрою. Я не міг йому пробачити цього посягання на своє "приватне життя", яке було.для мене священним. До того ж я вважав його фанатиком і він здавався мені смішним і набридливим. Я думаю, що він ніколи не був таким нещасливим, як у ті четверги й неділі, коли ми відвозили його автомашиною назад у колеж...— Жорж зупинився і, провівши рукою по очах, глянув на Терезу: — Бачите? Все це чистісінькі дрібниці.