Тереза Дескейру

Страница 60 из 74

Франсуа Мориак

— Які у вас підстави боятися? Хіба в тому, що він не вернувся на ніч, є щось незвичайне?

Він майже грубо обірвав її:

— Навіщо розігрувати цю комедію! Ви добре знаєте, чого я побоююсь.

— Чи ж правда? Скажіть! Я дуже мало його знаю, а ви, напевно, давно...

Відчуваючи, очевидно, те саме безсилля, яке завадило Терезі розказати про години, проведені з Жоржем, Монду відмахнувся рукою. Стоячи в цій кімнаті одне навпроти одного, вони так були розділені своїм відсутнім другом, ніби кожне з них знаходилось на протилежному березі моря. І тільки тривога за нього була в них спільною.

— Я думав піти у відділок поліції, але з мене там насміялися б. Якщо навіть допустити найгірше, у вранішніх газетах ще цього не може бути. Побачимо, що скажуть денні газети.

Тереза зойкнула:

— Ви божевільний! ^

Він знизав плечима. Тереза сіла на ліжко. Вона скорилася тій невідомій волі, в існування якої ніколи не вірила. З уст її злітає гаряче благання до цієї* незнаної сили. Тереза не задихалася б так навіть тоді, якби їй довелося витягти з води на високий крутий берег велике, важке тіло людини. Час від часу думки її прояснювалися: "Яке безумство! — повторювала вона.— Яке безумство!" Але тут же, ніби намагаючись заслужити прощення за своє марновірство, знову напружувалась і майже з люттю боролась за "свою віру".

Монду відчинив вікно і сперся ліктями на підвіконня. Тереза запитала, о котрій годині він збирається піти на розшуки. Оскільки на вулиці було дуже шумно, він не дочув її, а вона, вже зовсім вибившись із сил, залишилася сидіти на ліжку, відчуваючи пекучий сором від усвідомлення того, Що принизила себе, вдавшись до молитов. їй більше нічого не залишається, як чекати, і коли найгірше все-таки трапилось — нічого не вдієш,— треба буде призвичаїтись, примиритися з думкою, з якою їй буде так тяжко жити: "Ця дитина не загинула б, якби не знала мене". Нестерпна думка, проте вона звикнеться з нею, як це бувало завжди. І ось Тереза вже готує свій захист, розпочинає свою одвічну оборонну промову: адже вона перша жертва своїх вчинків, можливо, найневинніша. Але до її невинності нікому нема ніякого діла, важливе тільки одне: десь там лежить розпростерта дитина з продірявленою скронею... Як не терпиться Терезі, щоб усе швидше атало відомо, щоб було попереджено батьків! Господи! А Марія! Все тільки починається з цією смертю. Висунувшись із вікна на вулицю, Монду не чув, як вона стогне: "Марія!" Тереза вирішила нічого не робити для дівчини, вирішила забути про неї, бо що б вона не робила, це тільки смертельно ранить дочку. Не побиватися більше за Марією! Як тільки вдарить грім, Тереза затулить вуха і заплющить очі, як завжди робила в дитинстві, коли посеред ночі здіймалася буря. Вона не поворухнеться, не відповість на жодну образу, жодним словом не перешкодить плинові трагедії, яка давно вже чигала на Жоржа Філо... Кляте правосуддя не завагається з обвинуваченням. Двічі вирватися з лап поліції нікому не вдавалося...

Вона почула голос Монду. Хтось із вулиці з ним розмовляв. Тереза встала, але підійти до вікна не посміла. Монду оглянувся і мовив звичайнісіньким тоном:

— Це він.

— Це він? — прошепотіла вона.

В неї похололи руки. Вона вже впізнавала його кроки на сходах — кроки дитини, воскреслбї з мертвих; і їй ставало ще дужче млосно, так, ніби життя, повернуте Жоржу, раптом відняли в неї. Треба триматися, не можна допуститися до того, щоб знепритомніти. Адже він живий!

— Це він! — повторювала вона.

Монду вийшов^ з кімнати. Жорж має зараз з'явитися в чорній рамі дверей. Голова його не буде пов'язана бинтами, кров не сочитиметься крізь них і не стікатиме по щоках.

Нарешті він появився. Погляд каламутний, обличчя в чорній щетині, черевики заболочені. Як тільки запримітив Терезу, зразу ж поточився назад, злісно грюкнувши дверима. Спочатку вона почула, як вони шепчуться, потім спалахнув рбз-дратований голос Жоржа:

— Ні! Ні! Дай мені спокій!

Злий голос, голос хворого. Монду зайшов у кімнату. Він сказав, що Жорж пішов прийняти ванну. Він не хоче, щоб його бачили в такому вигляді.

— Після нічної прогулянки, що до них він вдається досить часто....

. Стоячи перед дзеркалом, Тереза поправляла свій капелюшок і, вже тримаючи руку на клямці дверей, сказала:

— Він живий!.

Вона почувала себе зовсім слабою, але вже спокійною й врівноваженою.

Вона всміхнулася:

— Скажете йому, що я приходила, аби залишити йому лист. Ось він, на столі.— Вона ще раз оглянулася і мовила з нерішучим виглядом: — Це з приводу моєї дочки... Чи не були б ви настільки ласкаві, щоб прочитати його? Я цілком покладаюся на вас і хотіла б дізнатися, чи можна йому показувати цей лист... Вам видніше...

Віднині вона буде обдумувати і перевіряти кожний свій крок. Тим часом Монду пробігав очима лист.

— Я не забарюся вручити це йому,— мовив він сухо.— Так, треба, щоб Жорж почував себе вільним; у нього схильність звалювати на себе непосильний тягар, — має гіпертро-фоване почуття обов'язку...

Коли Монду сказав, що після подібних припадків його друг потребує спокою, вона перебила:

— Ви мені нічого не говорили дро якісь там припадки...

Він вийшов із себе і з несамовитістю гімназиста закричав, що не зобов'язаний давати їй будь-які пояснення. Даремно Тереза, щоб заспокоїти його, намагалася надати своєму голосу трохи воркуючого звучання, силу якого вона вже стільки разів випробувала, даремно кліпала очима. Монду залишався невразливим і навіть розлютився, коли вона висловила жаль, що він про це-її не попередив.

— За яким, правом ви вдерлися в його життя?

Гнів, що наростав у ньому на протязі години, нарешті прорвався. Тереза на хвилину завагалася.

— Йшлося про мою дочку,—мовила вона впівголоса, так наче була зобов'язана давати пояснення цьому незнайомому.

— Начхати вам на власну дочку... •

Вона здивовано подивилася на нього. Яке їй діло до цього навіженого? Вона намагалася навіть не слухати його злобного голосу.

— Я зразу ж розгадав вашу гру. Нехитра штука баламутити цю неврівноважену натуру. Ви, напевно, ще й уявили собі, що він закохався у вас!

Терезі слід було б знизати плечима і піти геть. Але вона, котра вважала, Що її вже нічим не виведеш з рівноваги, не могла витримати цього сміху, цього глузування.