— Не гарячись!
Раптом у Терези пропала радість від того, що вона принесе їй приємність. Не слід надто обнадіювати Марію, повторювала вона про себе, не слід підводити її під удар гіркого розчарування.
— Так, він прийде сьогодні обідати... Це вирішено..., Але передусім... він не хоче брати на себе жодних зобов'язань... Дав зрозуміти, що це встановлено ним раз і назавжди...
— Ой!
Втупивши погляд у матір, Марія продовжувала лити воду, незважаючи на те, що вода текла з її склянки через4 край.
— Не мочи скатертини, дорогенька моя... І дуже прошу тебе: не суши собі голови. Він досить точно висловив свою думку,—його лякає одруження. У двадцять два роки це цілком природно! Але почуття, яке він має до тебе, не викликає жодного сумніву.
На якусь хвилину вони замовкли. Марія витирала пролиту воду. Потім відсунула од себе тарілку.
— Ні, мені зараз ніщо не лізе в горло. Значить, він сказав, що його почуття до мене... Він вжив саме це слово — "почуття"?
Терезі здавалося, що так. В усякому разі, він не говорив про любов. Вона вже знала, що означає оте тремтіння куточків уст Марії, і тому швиденько додала, що почуття і любов — це одне і те ж. Марія не вгавала: а що ж він іще говорив під час такої довгої розмови?
— Хіба я все пам'ятаю?.. Що з тобою пов'язані його спогади про літні канікули, що ти — частка його життя...
— А далі?
Спершись ліктями на сіл, вона не спускала з матері очей.
— Але ж я більше не знаю...
— Так ви ж півгодини були разом...
— Мені здається, ми говорили про музику... Обличчя Марії набуло страдницького виразу.
— Він захоплений нею до безтями,— прошептала вона.
— А ти ненавидиш музику... як усі Дескейру... Це не на твою користь.
Дівчина заперечила, мовляв, сьогодні нема потреби вміти грати на піаніно.
— Як каже Жорж, скільки б я не пнулася заграти, моє виконання мало буде вартим в порівнянні з грамзаписами, які він має.
Тереза мовила, що це все одно гідне жалю.
— Чому? — наполягала Марія.— Якщо він може слухати музику, яка йому подобається...
— Так-то воно так... Але як чудово, коли музикант має жінку, яка вміє грати... Та не 8 цьому річ. Найгірше — якщо ти хочеш знати мою думку — це те, що значить така розбіжність смаків...
Тереза говорила майже пошепки, з почуттям суму і тривоги в голосі.
Марія палко мовила:
— Я переконана,, що полюблю все, що любить він. Щодо цього я спокійна. Ви думаєте, що це неможливо? Треба тільки, щоб він зажадав...
Тереза похитала головою:
— Він не зажадає, будь певна... Кінець кінцем, якщо ви колись будете жити разом, то, може, навпаки — він буде щасливий, маючи цю можливість утечі... Так, музика буде країною, у яку ти, живучи поруч з ним, не зможеш увійти. Музика звільняє і чоловіка, і жінку одне від одного... І це дуже добре... А втім, навіть коли вони обоє музиканти, трапляється, що одне і те ж захоплення роз'єднує їх. Музика здатна об'єднувати тільки тих, які люблять одне одного такою ж любов'ю..'.
— Але ж * ми любимо одне одного, мамо. Він сам говорив вам про свою любов, чи пак "почуття".
Тереза підвелася і швидкими кроками попрямувала у вітальню. Марія пішла за нею.
—1 До того ж скільки разів він мені говорив, що в нього немає нікого, крім мене, в житті, що я— єдина жінка... Чому ви посміхаєтесь?
Тереза стиснула губи. "Я не скажу їй про цю Гарсеп". Вона відповіла, що не посміхалася: просто несподіваний приступ невралгії... Вона хоче прилягти, поспати. Хай Марія потурбується про обід і не забуде дістати шампанського. Треба також замовити морозиво. Вона повинна знати смаки Жоржа.
— Це розважить тебе, моя дорога.
Витягнувшись на своєму ліжку, Тереза слухала, як на кухні брязкає посуд. Пронизливі крики, які долітали з шкільного подвір'я, свідчили про те, що людство продовжує своє життя. "Не треба, щоб Марія так надіялась... Але я не повинна також убивати її радості. Навіщо мені руйнувати її щастя? Це було б гірше від того, що я вчинила колись. Тоді в мене хоч були пом'якшуючі обставини. Похована живцем, я тільки піднімала камінь, котрий душив мене. А тепер?.. Чого варта ота моя сповідь позавчорашнього вечора, разрахована на те, щоб спонукати Марію повернутися до батька?.. Я перевершила саму себе, гралася цією своєю перемогою над собою, незважаючи на те, що глибоко страждала... Проте, особливо вчора, коли я вирішила позбавити себе маєтку, я пережила глибоку радість. Я ширяла на тисячі метрів поверх свого справжнього "я"... Завжди одне і те ж: я дряпаюсь, дряпаюсь, а відтак раптом сповзаю і знову опиняюсь у тій самій неволі, в неволі самої себе; я стаю такою, якою є тоді, коли не чиню ніяких зусиль видряпатися..."
Вона поправила подушку: "Але ж ні... Я не така жахлива. Я вимагаю від інших, щоб вони були ясновидцями. Найбільше дратує мене в Марії її здатність піддаватися ілюзіям. У мене завжди була манія знімати полуду з чиїхось очей, я не вгавала до тих пір, поки всі довкола мене не починали бачити зовсім ясно. Я не хотіла бути самотньою у своїй безнадії. Я навіть не розумію, як можна жити, не будучи охопленим відчаєм. Невже це зі зла мені хотілося б крикнути Марії: ти добре бачиш, що він не любить тебе, що він ніколи тебе не любитиме, принаймні такою любов'ю, яку ти почуваєш до нього? Я хотіла б примусити її зміряти відстань, яка відділяє майбутню аржелузьку кумасю від хлопця, сповненого допитливості і тривожної невдоволеності життям. Скільки потрібно зухвальства, щоб намагатися повністю підкорити собі людину, стати господарем її долі! Я скажу їй це. Скажу, що коли вона навіть вийде за нього заміж, життя його складеться таким чином, що вона зовсім не матиме до нього доступу, якщо тільки вона не зломить його, постійно вбиваючи. Він упаде до її. ніг, але вже мертвий..."
— Ні,— мовила Тереза пошепки,— я цього їй не скажу.
День наближався до кінця. З вуличних перехресть долітало гудіння автомобілів. Вона чула, як на бульварі Сен-Жер-мен дзвонять трамваї. Коли наставала коротка тиша, чути було щебетання якоїсь птиці. Коли Марія повернулася і підійшла до дверей материної кімнати, Тереза гукнула, що вона почуває себе краще.
Незабаром після шостої пролунав дзвінок у передпокої, а за ним чоловічий голос та нервовий сміх Марії. Іноді вони, стишуючи мову, починали говорити обоє разом. "Напевно, розмовляють про мене",— думала Тереза. Потім настала тиша. Досить було йому прихилитися плечем до Маріїного плеча, як усі проблеми розв'язалися, а всі питання, які поставали перед ними, відлетіли геть.