— Ми вже не такі, як наші батьки, все життя яких вертиться довкола тих самих питань — посагу, спадщини, заповітів. Криза шпурнула все це на вітер, і воно нас більше не цікавить, — додав-він розв'язно і водночас ніби соромлячись.
— Я впевнена в цьому. Але ваш батенько має право знати 'про мої наміри. Якщо ви ввалюєте це за потрібне, прошу передати йому...
Тереза підвелася. Дивлячись на Жоржа Філо, можна було зрозуміти, що він вагається.
— Марія у вас?
Він якось непевно дивився на Терезу. З тих пір, як було зачинено вікно, в кімнаті тхнуло старим одягом, тютюном і милом. А як тільки сонце затяглося хмарами, житло хлопця раптом здалося брудним і неприємним. Тереза відчувала, чщо настав момент спробувати щось довідатись для Марії.
— Вона від'їжджає сьогодні увечері. Ви нічого не хочете їй переказати?
— Мадам, я хочу, щоб ви зрозуміли...
Тереза негайно знову сіла і стала дивитися на нього з тим виразом, який вона вміла надавати своєму обличчю: при абсолютній байдужості до власних інтересів на нім можна було прочитати глибоку перейнятість справами, які турбували її співбесідника. Він говорив, що йому двадцять два роки і що одруження лякає його. Якби він мав намір узяти шлюб, то не шукав би іншої дівчини, крім Марії.
— Чи можна, з вашого дозволу, передати їй ці слова? Це вас ні до чого не зобов'язує...
Він запевнив, що говорить це не задля гарного слівця чи ввічливості. Справді, він думав про Марію з ніжністю. З нею пов'язані всі його спогади про дитинство та перші юнацькі літа. Без неї він не міг би уявити собі канікул в Сен-Клері.
— Я люблю ланди і водночас ненавиджу їх. А ви?
— Що я?!
Згадавши, хто була ця жінка і яку реакцію повинна б викликати в її свідомості одна тільки назва Сен-Клёр, він почервонів. Але йому і в голову не прийшло ототожнювати з Терезою Дескейру саме цю жінку, яка дивилася ца нього задумливим поглядом з-під коротенької вуалі.
— Я не зарікаюсь,— заговорив він після мовчанки.— Але тепер це неможливо! Перш за все через навчання, вічні екзамени...'
— Що ви! Це вам ніскільки не стало б на заваді,— перебила його Тереза.— Навпаки, одружившись, ви стали б більш зосередженим, вам не потрібно було б шукати розваг. Але я вас розумію, у вашому віці не обійтись без цих вагань...
— Авжеж, мадам? Мені ж тільки двадцять два роки...
Вона прикипіла поглядом до його довгого худого обличчя, риси якого, незважаючи на досить різкий вияв, не були ще до кінця оформлені. Каштанові, трохи зизі очі ні на чім не зосереджувались, тільки вуста мали широкий і твердий рисунок.
— Краще сказали б: мені вже двадцять два роки.
— Ви вважаєте, що я вже не такий молодий? — запитав він тривожно.
— О, ви знаєте, що, коли ви рушили в дорогу, — це рівнозначно тому, що ви вже прибули .на місце... Хіба не так?
Справді, у нього було дуже сильне відчуття бігу часу.
— Уявіть собі, що того дня, коли мені сповнилося двадцять років,— ви просто не повірите;— я плакав...
— І було чого плакати,— спокійно мовила Тереза.
Він слухав її, а вона говорила, що молодість не є початком усього, навпаки, це — агонія...
— Але ж,— додала вона, підносячи до очей пластинку, щоб прочитати назву,— оскільки ви любите музику... Тільки музика може це передати.
— Можливо, саме цього я шукаю в музиці. Як ви думаєте, чи багато хто з молоді переживає таку тривогу?
Після того, як Тереза відповіла, що він повинен краще знати, ніж вона, Жорж раптом,почав розказувати:
— У мене був друг, який нещодавно, в липні," застрілився. Не можна було знайти жодної причини, якими звичайно пояснюють самогубство. Я дуже добре знав його: ніяких історій з жінками, ніякого поганого нахилу чи аномалії.,.
— Наркотики?
— Ні, він не вживав наркотиків. Але, можливо (я подумав про це, слухаючи вас), у нього було відчуття, подібне до того, про яке ви тільки-но казали... Він хотів якнайскоріше Щось закінчити... Ця думка раніше ніколи не прийшла б у голову...
Тереза підвелася.
— Марія чекає, коли я повернуся, та і вав затримую...— Вона сказала це зовсім іншим голосом: поважним, стетечним.— Отож домовились, що в даний момент вас лякає одруження... Дозволите мені сказати їй про це? Я можу додати, що ваші почуття до неї не змінилися?...
Він не відповів на це питання.
— Дивно,— мовив.— Я вас собі навіть не уявляв... Марія нічого мені не казала... Вона не вміє характеризувати людей...
Деякий час обоє мовчали. Щоб обірвати мовчанку, він запитав, чи можна йому перед від'їздом попрощатися з Марією. Очевидно, вона поїде десятигодинним поїздом?
— Чому б вам не прийти сьогодні пообідати з нами? — раптом запитала Тереза.— Потім зможете провести Марію на вокзал.".
Він не виявив здивування і навіть прийняв це запрошення з певним запалом. Домовились, що він прийде о шостій годині. І саме тоді коридорний розчахнув навстіж двері, які до цього часу були напіввідчинені.
— До вас прийшла мадам Гарсен... Я сказав їй, що у вас хтось є... Вона чекає внизу.
Жорж Філо повернувся до Терези і промовив з виразом задоволення на обличчі:
— Ви знаєте мадам Октаву Гарсен? Гарсен із Лябюрба? Чи вони часом не ваші далекі родичі? Тепер вони живуть у Парижі. *
— Я добре знала її свекруху,—відповіла Тереза.—Але не примушуйте її довго чекати. Чи, може, вона у вас своя людина?
— Ну , що ви, мадам! Не подумайте тільки...— запротестував він не без деякого самовдоволення.
Проходячи вестибюлем, Тереза пройняла блискавичним поглядом рослу молоду жінку. Було біля першої години. Вона йшла, вся сповнена радістю, яку повинна була передати Марії. Ото,, напевно, малій не терпиться! Але не треба надто обнадіювати її...
І все ж коли Тереза побачила, як мала очікує її на коридорній площадці, то не змогла стриматись, щоб не закричати:
— Відгадай, хто в нас сьогодні обідатиме? Марія усміхалася, не сміючи вимовити його імені.
— Він прийде о шостій. Пізніше відпровадить тебе на поїзд. Марія затягла матір у вітальню і, не даючи навіть зняти
капелюшок, стиснула в гарячих обіймах.
— Яка ви добра! А я така до вас погана! Тереза раптово вирвалася від неї:
— Ні, ні, я не добра...
І пішла поперед малої в їд&іьню.
— Розказуйте мені все по порядку: що ви казали і що він вам відповідав... А також ваше враження від нього...