На протязі тих найспокійніших нічних годин, коли Париж охоплює сільська тиша, Тереза безліч разів вела підрахунки грошей, які вона позичала або які в неї по-шахрайському видурили. Змушена тепер обмежувати себе до найнеобхіднішого, вона сердилася, впадала у відчай. Зіставляючи суму цих витрат із сумою — боргів, вона вся була охоплена "жахом опинитися без шеляга", жертвою якого завжди були старики з її сім'ї.
Ні, сьогодні Тереза не віддаси" себе на ці муки. Вона примусить сон прийти до неї. Треба тільки почекати годину. Годину! Але ж поки що спливло всьго-на-всього кілька хвилин. Тереза підвелася, підійшла до столу, на якому стояв грамофон, і затремтіла від думки про тріскотняву, яку він може зчинити. Так ніби музика могла повалити стіни і поховати її під їх уламками. Вона повернулася в свое крісло і знову почала дивитися на вогонь.
Саме в ту хвилину, коли вона подумала: "Я дійшла до краю й не можу більше витримувати такого життя..." — задзеленчав дзвінок. Звук його був тихий і короткий, але Терезі він видався аж надто різким. "Це, напевно, в Анни заговорило сумління: вона побоялася, що її хазяйка й справді занедужала... Ні! Це не Анна. Мабуть, двірничка пообіцяла їй навідатися до старої і запитати, чи їй, бува, чого не треба. Авжеж, напевно двірничка!.."
II
Тереза ввімкнула світло в передпокої і на хвилину завмерла: за дверима чути було чиєсь дихання.
— Хто там?
— Це я... Марія,— відповів свіжий, дзвінкий голос.
— Марія? Яка Марія?
— Та це я, мамо!
Тереза побачила перед собою дорослу дівчину. Вона стояла на порозі, трохи схилившись під вагою чемодана, якого вона тримала у руці. Невже ця ефектна жінка — та сама дитина, яку вона востаннє бачила три роки тому?.. А проте вона впізнала її голос, сміх, чорні очі...
— Як ти гарно виглядаєш, моя дівчинко.
Це були* перші слова Терези, слова жінки, сказані іншій жінці.
— Ви так гадаєте? Дома щодо цього дотримуються зовсім іншої думки... Вогонь у каміні! От добре!..
Вона кинула на чемодан своє пальто і шарфик. Якийсь жахливий жовтий светр щільно облягав її бюст. Руки були загорілі, так само як і повна шия.
— Перш за все цигарочку... Мамо, невже ви не палите? В моєму клунку, здається, ще є кілька штук... Опісля я вам розповім... Ну й історія!
Дівчина так метушилася по низенькій кімнатці, що вся вона незабаром сповнилась запахом її парфумів. Марія запалила цигарку і навпочіпки присіла біля вогню.
— А де батько?
—* А де ж йому бути: в Аржелузі. Полює на диких голубів. З тих пір, як він став хворіти на ревматизм, звелів побудувати у курені навіть їдальню з вистеленою підлогою та з опаленням. Там він проводить усе життя... І нехай собі валиться світ... його це не обходить.
— Він дозволив тобі поїхати до мене? 4
— Я сама собі дозволила.
Випроставшись, Тереза глибоко зітхнула. Яка радість! Вона заздалегідь знала, що мала хотіла їй сказати: що вона не в ладах з батьком, не може більше його переварювати, що мусить від нього рятуватися, тікати. І як Тереза не передбачала того, що сталося? Врешті-решт, це ж її дочка.
— У неї нічого нема від матері,—вперто повторювали всі Дескейру.
Але ж ні, це неправда! Подивіться на ці вилицюваті щоки, послухайте її голос, сміх. Хоч Тереза сама з тих пір, як Марія появилася на світ, завжди з завзяттям одкидала наявність між ними хоч би найменшої схожості, однак тепер вона вразила її. Чи ж можна допустити, щоб сучасна дівчина могла терпіти людців, у середовищі яких Тереза задихалася стільки років?
— Розповідай, люба...
— Спочатку дайте мені поїсти... Я вмираю з голоду.
У неї не вистачило грошей пообідати у вагоні-ресторані. Останній франк віддала на чайові. Вона трохи заїкалася і не закінчувала фраз, перериваючи їх вигуками на зразок:
—Ну й кумедія! Колосально!
Пускала носом дим і спльовувала шматочки тютюну.
— Боюсь, Що у мене нічого не знайдеться поїсти... Треба буде кудись вийти...
Тереза уявила, що вона ввійде з малою в ресторан, і їй стало лячно. Вона почала обшукувати буфет.
Аннин будильник цокав у маленькій, чистій, аж сяючій кухні, в якій кожна каструля блищала, мов сонце. Знайшовши шинку, яйця, масло й тістечка, Тереза згадала про шампанське, яке колись у неї ніколи не виводилося в льодовні. Тепер там залишилась тільки одна пляшка... Треба буде її подати, коли... У цей час підійшла Марія:
— Шампанське! — Вона додала, що під яєчню воно буде "знамените".— Я завжди смажу її, коли ми вирушаємо полювати на диких голубів... О, так у вас нема* сала! Терпіти не можу на маслі. Доведеться їсти яйця рідко звареними.
В цій маленькій, надто освітленій кухоньці вона, нарешті, побачила свою матір, на яку досі ледве глянула.
— Бідна матусю! Ви хворі?
Тереза кивнула головою: серце болить... До того ж вона постаріла.
— У моєму віці три роки щось значить! , Але мала вже запалила газ і відвернулася спиною.
— Ти попередила батька, що зупинишся в мене?
— Ні.
— Але ж він сказиться...
— Ви не знаєте його... Вірніше, ні! Ви його знаєте. Він скаженіє тільки тоді, коли щось у нього не гаразд. Хіба він бачить когось, крім себе? Хіба в його очах хтось, крім нього, має якусь вартість?
Не повертаючись до Терези, нона раптом промовила серйозним тоном: —
— Якби ви знали, мамо, як я вас зараз розуміюі Тереза нічого не відповіла.
— Як мене мучить совість за те, що я протягом багатьох років так погано про вас думала! — докинула дівчина.
Очевидно, стурбована материною мовчанкою, вона затихла,— стала вдавати, що наглядає, як варяться яйця. Потім знову сказала:
— Це не моя вина. Хіба могла я, будучи дитиною, мати вірне уявлення про те, як склалося ваше життя з батьком і бабусею?
Раптом вона обернулася і кинула сердито:
— Чому ви мені не відповідаєте? Я розумію, ви хотіли б, щоб я... Як ви поблідли, мамо!
— Допоможи мені впоратись з сервізом, — пробурмотіла Тереза.
Вона не стала заперечувати, коли Марія виявила бажання присунути стіл до палаючого каміна. Спершись об стіну, Тереза завмерла в темному передпокої. Стежила очима за Марією, яка літала з однієї кімнати в іншу, щось наспівуючи. Від Терезиної радості не залишилося й сліду. Що це за жінка, яку вона називає Марією? І чому вона звертається до неї на "ти"? Ось уже три роки підряд Бернар знаходив різні приводи, —щоб перешкодити їхньому перебуванню разом протягом одного тижня. І робив він це так вправно, що Тереза навіть не могла чимось заперечити. "Невже я справді є матір'ю, яка позбавлена людських почуттів?"