В її манері одягатися, яку вона вважала цілком витриманою і навіть строгою, було щось від дивацтва усіх старіючих жінок, що не мають з ким порадитирь. Будучи ще дитиною, Тереза часто сміялася з своєї тітки Клари, бо стара ніяк не Могла втриматись від того, щоб не псувати капелюхів, переробляючи їх на свій смак. А тепер Тереза сама піддається цій манії, і все, що вона носить, мимоволі набирає дивацького вигляду. Можливо, колись вона стане однією з тих дивних бабусь, у капелюхах з перами, які говорять самі до себе на лавочках у скверах, риючись у старому ганчір'ї.
Вона не усвідомлювала свого дивацтва, але в той же час не могла не помітити, що вже на протязі багатьох років, сидячи десь у кафе або ресторані, невпинно стежила за жінками, які не бачили її. Де ж поділа вона чарівнцй перстень, який робив її невидимою? Бо тепер вона приковує до себе всі погляди, неначе вівця, що попала в чужу отару.
А тут, в оцих чотирьох стінах, між осілою підлогою і стелею, до якої можна доторкнутися, піднявши руку, вона принаймні почувала себе в захистку. Але треба знаходити в собі сили, щоб висидіти в цій клітці. Ну, хоч би цього вечора: вона почувала себе неспроможною залишатися на самоті. І це почуття так болісно пронизувало її свідомість, що їй стало лячно. Наблизившись до каміна, вона поглянула в дзеркало і звичним рухом провела пальцями по щоках, Нічого вже більше не залишилося їй у житті. В цю хвилину точнісінько було те, що й завжди,— нічого нового... Нічого! Т все ж яона була впевнена, що дійшла до краю неначе той мандрівник, який помітив, що йшов дорогою, яка нікуди не веде. Кожний звук іззовні набував для неї якоїсь абсолютної вартості: автомобільна сирена, жіночий сміх, скрип гальм автомобіля...
Підійшовши до вікна, Тереза відчинила його. Падав дощ. Вітрина аптечного магазину була ще освітленою. Зелені й червоні літери якоїсь афіші миготіли в світлі вуличного ліхтаря. Тереза перехилилася з вікна і зміряла очима відстань до тротуару. Можна було б подумати, що вона промацує поглядом порожнечу. Для того, щоб кинутись туди, у неї не було ніскілечки відваги! А може,, їй просто наморочиться голова? По-* хапцем зачинила вікно, пробурмотівши:
— Боягузка!
— Як це жахливо: прагнути заподіяти комусь смерть і водночас тремтіти за свою шкуру. Минуло п'ятнадцять років з того часу, як Тереза в супроводі адвоката вийшла з будинку суду, примовляючи упівголоса:
— Нема складу злочину. Справу припинено, справу припинено!
їй здавалося, що вона нарешті звільнилась від усього цього. Т&к, ніби люди можуть вирішити, що злочину не було, в той час коли він стався! Того вечора вона не сумнівалася, що попала в гіршу тюрму: в тюрму власного вчинку, з якої їй не вирватись ніколи.
"Якби я ставилася з презирством не лише до чужого життя, а до свого власного..." З тих пір, як вона в Аржелузі зробила єдину спробу покінчити самогубством, у ній завжди, навіть у найтяжчі хвилини безнадії, нуртував вічно живий інстинкт самозбереження. На протязі цих п'ятнадцяти років, хоч яким невпорядкованим було її життя, вона дотримувалася певного принципу — завжди піклувалася про своє хворе серце. Вона ніколи не піддавалася спокусливому бажанню спалювати своє життя, як ото роблять люди з хворобливим потягом до наркотиків. І чинила так зовсім не тому, що керувалася якимись благородними , почуттями, а з страху перед смертю. Лікареві не доводилось довго вмовляти її, щоб вона кинула палити. В її кімнаті тепер не знайти навіть однісінької цигарки. •
Терезі стало холодно. Вона тернула сірником об підошву свого черевика, і незабаром язики полум'я почали. лизати поганенькі полінця, які в Парижі так дорого коштували. Але це потріскування вогню й вапах диму нагадали уроженці ланд часи її невинності, коли вона ще не здійснила свого страшного злочину. Тереза підсунула своє крісло якомога ближче до вогню і жестом, який вона помітила колись у тітки Клари, з заплющеними-очима почала гладити свої ноги. У цьому запахові щойно запалених дров їй вчувалося багато інших запахів. В поле зору її свідомості, неначе мимохідь, на часинку, насувалися людські обличчя, потім щезали. Це були обличчя? тих, які займали певне місце в її житті, коли жеребок її долі ще не був кинутий, коли все ще могло скластися інакше. Доля її набрала завершеного, ніби вічного вигляду. Ось що означав пережити себе, бути впевненим у своєму безсиллі додати щось чи відняти від того, що є.
Вона слухала, як годинник пробив дев'яту. Треба ще трохи згаяти часу, поки настане час приймати порошок, який забез-" печує їй декілька годин сну. Не можна сказати, Щоб у цієї страдниці приймання снотворного стало звичкою, але цього вечора вона не могла обійтися без його допомоги. Уранці в неї завжди було більше потягу до життя; найбільше ж вона боялася пробудження посеред ночі і намагалася уникнути його за всяку ціну. Ніщо так не лякало її, як безсоння, коли Доводилося, лежачи в темряві, змагатися з цілим сонмшцем злих фурій або звабливих примар, породжуваних болісною уявою. Щоб уникнути скорботи, яку викликало її теперішнє становище, щоб не впасти здобиччю цієї німої юрби, серед якої вона бачила насуплене обличчя свого чоловіка — своєї жертви — і маленьке смагляве обличчя своєї доньки Марії, якій уже сімнадцять років; щоб не дати задушити себе цій навалі привидів, які переслідували її, мучили, приголомшували, а потім тікали,—вона приковувала свою увагу до одної з них і на всьому протяві довгої безсонної ночі воскрешала в <;воїй свідомості скороминущу радість — радість без завтрашнього дня. Бо тільки це мало ще у її житті якесь значення, займало хоча б маленьке місце, ховало в собі якусь насолоду: спогади про дружбу, що тільки-но починалась, любов, забруднити яку не вистачало часу...
В години свого безсоння Тереза блукала по цьому кладовищу, перевертала трупи, шукаючи обличчя, ще не торкнутого тлінню. Скільки ж бо серед них залишилося таких, що спогад про них не викликав у її душі почуття гіркоти? Для більшості з тих, які спочатку любили її, було потрібно дуже небагато часу, або відкрити в ній цю здатність до руйнування. їй допомагали лише спогади про істот, яких вона заледве бачила, які торкнулись краєчком її життя, тільки від них — незнайомих, зустрінутих уночі і ніколи більше не бачених — вона могла чекати розради. Але найчастіше траплялося так, що й ці перехожі тікали від неї. Вона раптом помічала, що їх уже нема біля неї, а її думка бродить далеко від цих, інших. Вони збуджували спогади про приниження, сором. В її нужденних любовних стосунках з ними завжди наставав момент, коли вона помічала, що спільник шукає якогось інтересу... Так, завжди наступав момент, коли коханець промовляв лукаве слово і простягав руку, жебраючи позичок або вплутуючи її в "ділові •операції", які її нітрохи не цікавили.