Народивши дитину дуже молодою, вона не помічала її, ніби осліплена своїм власним блиском. Однак не можна сказати, що це зв'язано з якоюсь дивовижною байдужістю... Так, вона стримувала в собі голос, який волав до Марії. Вважаючи себе недостойною материнських прав, вона не хотіла більше повертатися до цього.* Бернарові рішення і обмеження були для неї лише грою, з допомогою якої він розтоптував ці права. І ось раптом сталося те, чого вона ніколи собі не уявляла: дочка сама поставила все під сумнів... Мала, яка вже більше не є малою... Вона затиснута н тих самих лабетах, у яких колись мучилась її мати, бідна, задихалася в тій самій клітці.., А тепер вона солідаризується з цією жінкою, яка втекла од своєї сім'ї.
То вже не була гра, і Тереза цього не хотіла. Вона завжди намагалася заспокоїти себе тим, що її донька ні в чому не схожа на неї, що вона викапана Дескейру. Мовчки погоджувалася, що ця Дескейру має право гудити й засуджувати її. Але чи багато Марія знала з того, що стосується її матері? Звичайно ж, її застерегли і дали відчути все те, що сталося в Аржелузі незабаром піеля того, як вона народилася па світ. Раз^і назавжди Тереза опинилася над прірвою, яку вирив її "злочин" між нею й Марією... І все ж Марія зараз біля неї, ось вона стоїть перед дзеркалом, піднявши руку і запустивши пальці в темне волосся: дівчина на виданні у хаті своєї матері...
— Доню.
Це ледве чутне слово дзвінкою луною відгукнулося в най-потаємніпшх глибинах її душі. Вона одійшла від стіни, і голосно покликала:
— Донечко моя...
Оглянувшись, Марія посміхнулася до неї, не помічаючи чогось незвичайного в обличчі матері. А мати скресла, як річка під сонячним промінням, заквітувала раптовою весною. Терезі були відомі ці хвилини пробудження. Але на цей раз ішлося не про хвилювання тіла й буяння крові. Стоячи навпроти Марії, яка їла з пожадливістю зголоднілої школярки, Тереза відчуіїа глибину свого щастя... З чим порівняти його? З запахом квітів і трави після— того, як поїзд винесе вас з безконечного тунелю... Але вона відвела очі, щоб не дивитися на Марію, коли та з великою уважністю розкоркувала пляшку шампанського.
— Ось побачите! Обійдемось без лишнього шуму!
Цей обережний жест, з яким мала притримувала корок, Тереза бачила і в інших, точніше, в добре їй знаного... Треба буде відправити Марію до них, бо навряд чи вона залишиться тут надовго. Тереза радіє й з того, що дасть їй вечір, ця несподівана ліч. Вона навтішається своєю радістю і потім поверне малу батькові. А тим часом м&ла борсалася в довгій * обвинувальній промові, спрямованій проти батька і баби, одним словом, плела мереживо якихось плутаних думок.
— Яз більшою охотою вчилася б у монастирі, але вони кажуть, що навчання там стало надто дорогим. Не можете собі уявити, як вони подуріли з тих пір, як з живицею вийшла
' криза... Тремтять над кожною копійкою! Минулого року мені трапилася нагода побувати на балу, на жалюгідному балу в Курзонів. Ми відмовилися від запрошень під тим приводом,' що я ще молода і що в піст не танцюють! Все дуже просто: вони не хотіли витрачатися мені на сукню! Так, так! Не перечте мені, мамо! Ви краще знаєте їх, ніж я. Чуєте, що сказала баба: "Не годиться приймати запрошення, не маючи змови віддячити тим же". Вам смішно. Еге ж, я добре вмію копіювати? * — Вона твоя бабуся, Маріє.
— Ні, мамо! Хоч ви не читайте мені нотацій. Біля вас я забуду її забуду тата. Неважко буде змиритись з ними, коли вони не стирчатимуть весь день за моєю спиною. Ви, ви розумієте мене?.. —
— Ні, Маріє, не треба так казати...
Вона прийшла до неї, це ж справжня перемога! Однак, чи можпа сказати, що вона в курсі материного "злочину"? Чи знає вона Щось? Бернар, напевно, пояснпв їй, аби налякати. Давно колись, під час їхніх коротких зустрічей, Тереза спостерігала в малої вияви страху... І все ж сьогоднішнього вечора вона сама прийшла до неї.
— Ні, дорога моя, твій батько хоч і не без гріха, але він не скупий.
— То ви не знаєте, яким він став тепер. Якщо ви не могли його стерпіти п'ятнадцять років тому, то що б ви зробили сьогодні? Ви не можете навіть собі уявити... Треба тільки послухати його й бабу: "Тепер не можна вже чогось відкласти... Всі наші заощадження ляснули, а те, що ще залишається, пожирають налоги... Ти повинна працювати, моя маленька..." Глянули б ви на їх пики, коли я сказала: "От ще мені велика біда! Авжеж, працюватиму". Вони не розуміють того, що я живу згідно з вимогами часу...
"Оце слівце не належить малій,— подумала Тереза.— Вона повторює те, що почула від якоїсь старшої подруги, а можливо, від хлопця". *
— Маріє, подивися мені в вічі.— Дівчина поставила на стіл склянку і посміхнулася.— На мій погляд, все, що ти розповідаєш, може обурювати тебе... Але цього не досить, щоб так настроїти тебе проти них... а тим більше привести до мене...
Останні слова вона вимовила майже пошепки.
— От я й хотіла вам казати...
Марія не опустила голови. Лише з того, як вона густо почервоніла, Тереза зрозуміла, що потрапила в ціль.
— Маріє, ти не сказала мені всього...
— Вас, мамо, не проведеш... Ви все вгадуєте...
— Він тобі милий?
— Милий? Ні. Це якраз одне з тих слів, що їх він ненавидить. Він незвичайна людина...
Запаливши цигарку, вона сперлася ліктями.на стіл і раптом стала знову жінкою, зовсім дорослою жінкою.
— Розкажи мені все, дівчинко моя.
— Невже ви гадаєте, що я прийшла сюди для чогось іншого?
— Ти прийшла сюди тільки заради цього. Авжеж?
— Авжеж!
І знову в Терезиній душі озвався старий біль: вона було подумала, що на якусь мить потрапила в щасливу країну, де улюблена істота не зробить тобі зла, тому що ти від неї не сподіваєшся чогось одержати. Але, виходить, нема безкорисливої любові. За те, що ми даємо ближньому, ми завжди вимагаємо щось навзамін, хай навіть якусь дрібничку. Тереза вважала, що вона все передбачила: озброїлася, зібрала всі свої сили, аби відірвати від себе малу і віддати її батькові, і раптом виявилося, що навіть не було потреби відривати її, бо вона не була прив'язана до неї. "Не я цікавлю її... Я могла б померти, так і не побачивши її, якби не була їй потрібна. Вона згадала про моє існування в той день, коли в неї виникла потреба захищатися від батька, рятувати свою любов".