— Але ж увійдіть, пані, я запевняю вас, що ви мені ніскільки не заважатимете...
Навіщо він запитав мене, чи знадвору можна побачити, що відбувається всередині? Ввійшовши в курінь, я здивувалася, що в ньому нікого не було. Невже пастушка втекла іншим виходом?
Але ж ніде й гілочка не тріснула...
Він також упізнав мене і одразу заговорив про Анну де ля Трав. Я сиділа, а він стояв, як на тій фотографії.
Чи був він красивий? Масивний лоб, оксамитові очі, характерні для людей семітського походження, надто випуклі щоки, прищувате обличчя. Здавалося, все в ньому бухає кров'ю і легко піддається запаленню, особливо руки, які він перед тим, як поздороватись, витер хустиною. Коротше кажучи, у нього було все те, що мені не подобалося. Зате очі. Як вони пломеніли!.. ,
А якою ж була я? Пригадується лише, що аж надто достойною. Поставилася до нього звисока, почала засуджувати, "що вніс неспокій і розлад у таку поважну родину". Та той парубійко враз зареготав:
— Мабуть, ви думаєте, що я хочу одружитися з нею? Думаєте, я домагаюся такої честі?..
Украй здивована, я раптом відчула ту величезну пропасть, що залягла між Анниним почуттям і його байдужістю. Він гаряче оборонявся: звичайно, як не піддатися чарам такої наївної дитини. Нікому ж не заборонено трохи погратися. Оскільки 'ж про одруження не могло бути й мови, ця гра видавалася йому цілком безневинною. Хоч і удавав, що — поділяє Аннині наміри...
— Ви кажете, що вона страждає. Але ж що може бути кращого за це страждання? Я багато чув про вас і знаю, що вам можна все говорити. .
Не пригадую, що мене більше вразило — ця його зарозумілість чи переконливість доказів. Він говорив так швидко, що я, правду кажучи, не встигала за ходом його думок.
— Як можна подумати, що я прагну такого одруження! Я збережу про Анну найсвітліші спогади. Ось і зараз я думав про неї... Але навіщо зв'язувати себе назавжди, мадам? Кожна хвилина повинна приносити якусь нову радість, відмінну від тих, що ти досі спізнав.
Це поєднання хижості звіра і справжнього розуму в одній і тій же істоті здивувало мене настільки, що я слухала його, не перебиваючи. І зараз пригадую тупіт ніг, дзеленчання дзвіночків, вигуки пастухів, які сповіщали наближення отари. Я сказала хлопцеві, що, можливо, буде негарно, якщо нас побачать удвох. Але Жан Азаведо хутко відчинив двері і церемоніально пропустив мене вперед. Він запитав, чи можна ііо-
Му провести мене до Аржелуза, і пішов за мною, лише впевнившись, одо я нічого не маю проти. Мені здалося, що ми аж надто швидко прийшли, хоч за цей час мій супутник встиг зачепити тисячу питань. Він умів якось дивно висловлювати проблеми, на яких, мені здавалося, я трохи розумілася. Наприклад, коли я почала щодо релігії викладати все, як звикла говорити дома, він перебив мене:
— Так, без сумніву.., але це трохи складніше, ніж ви га-" даєте.
Авжеж, він умів висловлювати такі думки, які здавалися мені блискучими. Але чи справді вони були такими?.. Я думаю, що сьогодні мене занудило б од тієї мішанини...
Він запитав мене, чи читала я "Житіє отця Фуко" Рене Базена. Я посміхнулася, і він запевнив мене, що ця книжка викликала цілий переворот у його голові.
— Жити в небезпеці, в найглибшому розумінні цього слова,— твердив він,— це, можливо, не так шукати бога, як знайти його, а знайшовши, лишитися в його орбіті.
Він описував мені "великі пригоди містиків", жалівся на свій темперамент, який заважає йому бути їх послідовником, "бо, відколи пригадує себе, ніколи не був чистим". До чого дивною була ця безсоромність, з якою він вивертав свою душу, в порівнянні з провінційною добропорядністю та мовчанням, що ним кожен оберігає своє внутрішнє "я"!
Жан говорив, а. я мовчала, бо нічого не могла сказати, крім заяложених фраз. Жан Азаведо йшов з непокритою галовою. В моїй уяві знову й знову постає його розстебнута сорочка, дитячі груди, широка шия. Чи захопив він мене фізично? О ні! Але він був першим знайомим мені мужчиною, для якого інтелектуальне життя було понад усе.
Він без упину посилався на висловлювання і книги своїх паризьких друзів і вчителів. І я дивилася на нього як на одного з еліти, "тих, що справді існують", як він казав.
Коли за поворотом появилися аржелузькі поля, я вигукнула:
— Вже!
Пил з вигорілої трави котився над цією нужденною землею, яка віддала вже весь свій урожай. Крізь вилом горба,-наче брудне молоко, текла овеча отара. Вівці пригинали голови до землі і" здавалося, їли пісок. Щоб дійти до Вільмежа, Жанові треба було перейти поле.
— Я пройдуся з вами. Всі ці питання так хвилюють мене,— сказала я.
Та ми більше не знайшли, що казати одне одному. Крізь тоненьку підошву сандалів стерня колола мені ноги. Мені здалося, що він хоче побути сам, аби на дозвіллі обміркувати якусь думку. Я зауважила, що ми не поговорили ще про Анну, а він на це:
— Треба йти за містиками... Такі істоти, яй ми, завжди пливуть за течією, ковзають по похилій площині...
Так він зводив усе до книжок, які читав. Ми домовились про нове побачення, аби скласти певний план поведінки щодо Анни. Він навіть не слухав. Не відповівши на жодне з моїх питань, раптом нагнувся і по-дитячому, прикладаючи палець то до носа, то до вуст, показав мені білого гриба".
VII
Бернар стояв на порозі і чекав на повернення Терези.
— Зі мною все гаразд! — закричав він, помітивши в сутінках її сукню.— Я пройду курс... курс лікування за Фаулером: треба відновити апетити, це найголовніше.
Тереза пригадує, що спершу це навіть не розсердило її: слова його були, як ті кулі, що пролітають десь далеко. Вся її істота була звернута в інший світ, у світ, де живуть люди, сповнені жаги до життя, які прагнуть знати, розуміти і, як сказав з виразом глибокого задоволення Жан Азаведо, "стати самим собою". Тому вона й не слухала Бернара.
Коли за столом, нарешті, заговорила про свою зустріч, ^Бернар закричав:
— Чому ж ти зразу не сказала? Ну й дивачка ти! То як воно? Що ви вирішили?
Вона нашвидку вигадала таке: Жан Азаведо погодився написати Анні листа, в якому делікатно натякне, щоб вона не покладала на нього ніяких надій. У відповідь на пояснення Терези, що хлопцеві зовсім не хочеться з нею одружуватись, Бернар розреготався: