— Це від нервів,— запевняли всі Бернара.
Однак він добре чув у собі якусь приховану тріщину. Потім сталося неймовірне: перестав їсти і навіть не відчував голоду.
— Чому ти не підеш до лікаря?
Він знизував плечима, удавав байдужого. Насправді ж непевність видавалася йому менш страшною за приреченість. Нерідко вночі він будив Терезу, брав її руку і прикладав собі до серця. Вона вставала з ліжка, запалювала свічку й накапувала йому валер'янки. Що за дивина? Чому це питво має таку благотворну дію?, Чому не смертельну?.. Спробуй засни поруч із цією боднею, яка хропе та харчить ^на всю хату!
Дякувати богу, він більше не чіпав її, оскільки любощі здавалися йому небезпечними для серця. На світанку півні будили своїм співом обійстя, східний вітер доносив" із Сен-
Клера відгук ранкових дзвонів, і лише тоді сплющувались Те-резині очі. Але тут знову починало ворушитися тіло чоловіка. Він швидко, по-селянськи, вдягався, хлюпав в обличчя водою; мов той собака, нишпорив по кухні, щоб підживитися рештками їжі; нашвидку розправлявся з курячим тулубом чи качиною ніжкою, з'їдав шматок хліба, густо намазаний часником, і кетяг винограду. Він також кидав шматки їжі Фламбо і Діані, які гулко клацали щелепами.
Ранковий туман уже пахнув осінню. Наставав час, коли Бернар забував свої жалі. Він знову почував себе дужим і молодим. Скоро почнеться переліт диких голубів.
Об одинадцятій він ще заставав її в ліжку.
— Ну? А <ЇИН Азаведо? Тобі відомо, що мати в Біарріці не дочекається від тебе новин?
— А як тв*оє серце?
— Не говори мені про серце. Досить тобі нагадати мені про нього, як я знов починаю. його відчувати. Очевидно, з цього треба зробити висновок, що це від нервів... Ти також думаєш, що це нерви?
— А хто його знає, тобі ж одному відомо, що ти відчуваєш. Те, що твій батько помер від грудної жаби, ще нічого не значить, особливо якщо взяти до уваги твій вік... І все-таки серце, мабуть, слабке місце у всіх Дескейру. Ну і смішний, же ти, Бернаре, із цим своїм страхом перед смертю!
Він знизував плечима: вона просто вбивала його своїми парадоксами. Але даремно вона розсипається перед ним у своїх дотепах, краще б приберегла їх до побачення з юним Азаведо.
— Ти знаєш, що він має виїхати з Вільмежа десь у середині жовтня?..
Віландро — остання станція перед Сен-Клером.
"Як переконати Бернара,— думає Тереза,— що я не любила цього хлопця? Він, напевно, гадає, що я обожнювала його. Як і всі, для кого любов незнана, він уявляє собі, що злочин, в якому мене звинувачують, міг спричинитися тільки любовним шалом".
Єдиним справжнім му^кчиною був для неї батько. Вона все життя шанувала цього запопадливого радикала, який скрізь устигав. І хоч його політичній кар'єрі дуже шкодила грубість, до нього прислухалися навіть у префектурі. А як презирливо ставився він до жінок. І до Терези, навіть тоді, коли всі вихваляли її розум. А після трагедії, що сталася, він неугавно повторював: "Всі вони якщо не ідіотки, то істерички". Цей антиклерикал завжди хизувався своєю скромністю. Дарма що іноді й наспівував куплет із Беранже, але тільки хто-небудь у розмові з ним торкався слизьких тем, він червонів, як підліток. Бернар. знав від месьс де ля Трава, що месьє Ларок одружився незайманим.
— Ну й тип отой твій батько! З тих пір, як овдовів, ніхто й не чув, щоб він мав якусь коханку,— часто повторював він.
Це справді був гідний пошани тип. Але якщо на віддалі вона його вг прикрашувала, то, придивившись ближче, усвідомлювала, наскільки він ниций. Батько рідко бував у Сен-Клері, бо не любив зустрічатися з ля Травами. Хоч у його присутності й було заборонено говорити про політику, та вже за супом зав'язувалася безглузда суперечка, яка швидко переростала в сварку. Тереза соромилася встрявати в неї, окрім тих випадків, коли порушувалися питання релігії. Тоді вона поспішала на допомогу месьє "Дароку. Кожен так репетував, що навіть глуха тьотя Клара чула окремі обривки фраз й кидалася у вогонь битви, даючи волю бурхливим емоціям ста* рої радикалки, "яка добре знає, що діється по монастирях".
"По суті,— думала Тереза,— тьотя Клара більш віруюча, ніж будь-хто із ля Травів, але вона вступила у відкриту війну з всевишнім і так і померла, ніким не коханою і нікому не належачи".
З тих пір, як мадам де ля Трав одного разу встала і вийшла з-за столу, вони стали уникати філософських розмов. Зрештою, і політики вистачало, щоб вивести з рівноваги цих людей, які, незалежно від того, чи були лівими чи правими, повністю сходилися в найголовнішому: власність — це єдине щастя на світі, і не варто й жити, не володіючи землею.
Тереза, у якої "почуття власності було в крові", хотіла, щоб про це говорилося з цілковитою відвертістю; вона ненавиділа лицемірство, яким Ларок і ля Трави прикривали свої власницькі інстинкти. Коли батько помпезно проголошував "свою 4 непорушну прихильність до принципів демократії", вона перебивала його:
— Шкода твого запалу, ми ж одні.
"Від політичної тріскотні і пафосу мене аж нудить",— не раз говорила вона.
Бернар був добре освіченим: як то кажуть, вийшов у люди. Тереза й сама раділа з того, що він належить до людей, з якими можна поговорити. Так думала вона про нього аж до своєї зустрічі з Жаном Азаведо.
Настала пора, коли нічна прохолода не щезала і вранці, дні були теплими й сонячними, як улітку, а вже підвечір слались тумани. Почався переліт диких голубів, і ^Бернар повертався тепер тільки ВНОЧІ/
"Моя перша зустріч з Жаном... Треба пригадати собі найменші подробиці. Я вирішила піти в той курінь, де колись сиділа з Анною і де пізніше, як мені стало відомо, вона призначала побачення тому Азаведо... Ні, мені і в голову не збрело виконувати якусь там паломницьку місію щодо Анни... Ще припікало. жовтневе сонце: я добре притомилася на піщаній дорозі; до того ж мухи не давали мені спокою! А яким важким був мій живіт! Хотілося спочити на лавочці в курені...
Коли відчинила двері, назустріч мені вийшов патлатий хлопець. Я з першого погляду зрозуміла, що це Жан Азаведо.
На його обличчі було таке замішання, що я спочатку подумала, чи не перебила йому любовне побачення. Дивно, що— він намагався мене будь-що затримати: