— Якомусь там Азаведо не хочеться одружитися з Анною де ля Трав! Ти що, здуріла? Він знає, що йому піднесуть гарбуза, отож і викручується. Ти дуже наївна, моя голубонько.
Боячись комарів, Бернар не велів світити лампу, тому й не міг бачити Терезиного погляду...
"Чи часто доводилось мені бачитись з Жаном Азаведо?
Він виїхав з Аржелуза під кінець жовтня... Ми зробили з ним п'ять, а може; й шість прогулянок. З них особливо запам'яталась мені одна, під час якої ми з ним разом складали листа до Анни. Жан підбирав вирази, які, на його погляд, були заспокійливими. Я ж, хоч і мовчала, добре розуміла їхню жахливість. Щодо інших зустрічей, то вони поблідли в моїй пам'яті, я пригадую лиш, як він описував мені Париж, своє товариство, де панував закон "стати самим собою".
— Тут ви приречені на постійну брехню.
Чи говорив він це з певним наміром? Чи, може, в чомусь мене підозрював?
— Хіба ж можна витримати в такому кліматі,— казав він.— Подивіться на цю одноманітну крижану пустелю. Лише іноді десь прозирає чорна вода: то хтось боровся й загинув. Льодова шкарлуща миттю стягується над ним. Дехто чинить
12 Франсуа Моріак
289
опір, і внаслідок виникають всі оті драми, на яких потім ставлять тавро "Мовчати".
— Так! Так! — закричала я.— Коли я розпитую про якогось двоюрідного діда чи бабусю,— фотографії яких зникли з сімейних альбомів, мені вавжди доводиться чути; "Він зник... Йому велено вникнути".
Чи не побоювався Жан Азаведо, що й мене спіткає така доля? Хоч запевняє, що йому і в голову не приходило говорити про подібні речі з Анною.
— А ви! В кожному вашому слові д відчуваю велику жагу щирості.
Чи не слід було переказати ці розмови Бернарові? Принаймні хай би він знав, що я не здалась без бою. Пригадую, як закидала хлопцеві, що 'він лише прикриває красивими словами моральну розбещеність. І навіть покликала на допомогу срої знання з книжок, що їх нам рекомендували в ліцеї.
— Бути самим собою,— повторювала я,— але ж ми є такими настільки, наскільки самі себе сотворили.
Даремно було б розгортати цю думку, але, можливо, її варто довести до свідомості Бернара. Азаведо доказував, що нема гіршого падіння, як зректися самого себе. Він вважав, що не було ще жодного героя або святого, який не заглянув би безліч разів у найпотаємніші закутки своєї душі.
— Щоб знайти бога, треба переступити через самого себе,— повторював він.— Погодитись на це,— продовжував,— значить, що кращі з нас повинні повстати проти самих себе, але з відкритим чолом і без будь-яких хитрощів. Ось чому так буває, що звільнені від забобонів навертаються потім до най-суворішої релігії.
Не варто було дискутувати з Бернаром про підвалини цієї моралі, але хай би він зрозумів, хай би хоч постарався зрозуміти, чим може цікавитись така жінка, як я, і над чим задумувалась вечорами в аржелузькій їдальні, коли Бернар знімав чоботи і розповідав на місцевому діалекті про здобич, яку настріляв за день".
Тепер Тереза вагається, силкується відвернути свої думки від того, що сталося в аржелузькому домі через день після від'їзду Жана.
"Ні, ні,— думає вона,— це не має нічого спільного з тим, що я незабаром маю пояснити Бернарові, у мене немає часу блукати манівцями". Але думка непокірна, несила збити її з колії. Терезі нщоли не вдасться викреслити з своєї пам'яті того жовтневого вечора.
Бернар роздягався на горішньому поверсі; перш ніж піти до нього, Тереза чекала, поки в каміні догорять дрова. Вона була щаслива, що хоч на цей короткий час побуде сама. Що поробляє зараз Жан Азаведо? Можливо, десь у маленькому барі, про який розповідав, а може (ніч така тепла) катається з якимсь товаришем в автомашині по спорожнілих алеях Бу-
ЛОБСЬКОГО лісу? Або працює, а за вікном двигтить вечірній Париж?..
Ось про Що думала Тереза. Та раптом загавкав собака, і чийсь знайомий, але дуже стомлений голос заспокоїв його. У дверях з'явилася Анна де ля Трав. Вона поночі прийшла з Сен-Клера. Виглядала зовсім постарілою, хоч очі палали. — Де він? — спитала.
Написавши і відправивши лист, Тереза й Жан думали, що з цією справою покінчено. Вони не могли собі уявити, що Анна не захоче здатися без бою. їй вдалося обдурити пильність матері й сісти на поїзд.
— Я мушу будь-що бачити його. Тоді він знову буде мій*. Я повинна бачити його.
Вона спотикалася, викручувала у вибоїнах ноги, так поспішала в Аржелуз, а Тереза їй каже, що Жан поїхав, що він у Парижі. Анна заперечує кивком голови, вона не вірить, вона мусить не вірити, бо інакше впаде від утоми й розпачу.
— Ти брешеш, як брехала завжди. — Оскільки ж Тереза запротестувала, вона додала: — Ах, це ти, розумнице! Ти тільки вдаєш з себе вільнодумку... Ти прикидалася, що робиш мені добро! Ти зрадила мене. Що, хіба ні? Можеш залишити свої пояснення при собі.
— Куди ти? — спитала Тереза, коли та відчинила двері.
— У Вільмеж, до нього.
— Я повторюю тобі, що вже два дні, як його там нема.
— Я не вірю тобі. — ■
Вона пішла. Тереза засвітила ліхтар, що висів у сінях, і побігла за нею.
— Ти заблудила, бідна моя Анночко. Ось шлях у Вільмеж. Вони пройшли крізь туман, що насувався. Прокинулись со->
баки. Ось і дуби Вільмежа. Дім не то заснув, не то був мертвий. Анна кружляє довкола, цієї мертвецької, стукає в двері. Поставивши ліхтар на траву, Тереза стоїть нерухомо. Вона бачить, як легкий — привид її подруги прилипає до кожного вікна. Напевно, Анна повторює кожного разу його ім'я, але без крику, знаючи, що це нічого не дасть. На якусь мить вона зникає за домом, потім з'являється знову, підходить до дверей і безсило опускається— на поріг, охопивши руками коліна.-Тереза підводить її, тягне за собою.
— Завтра вранці я поїду в Париж. Париж не такий великий, я знайду його,— лепече Анна, спотикаючись на кожному кроці.
Прокинувшись од їхніх голосів, Бернар чекав на них у приймальні. Він брутально вхопив за руку до краю виснажену дівчину, заволік її на другий поверх і замкнув двері,— це твій чоловік, Терезо, який через дві години стане твоїм суддею. Він завжди знає, що треба робити задля інтересів сім'ї. Ось ти зараз готуєш свою довгу оборонну промову, але він тільки насміється з тебе.