І була у цього Климова жінка. Молода та красива, стерво... І не дуже комезиста. Хлопці казали — я того не знаю. Бачити бачив, ну а щоб там що, то ні...
Так от у цього Климова померла дитина. Треба читати псалтиру. Ну хто ж буде читати? Само собою треба когось із студентів кликати.
Климів, живучи по сусідству, знав хлопців і закликав одного, Кіндрата Подгорського. Він у піїтиці був. Парубійка під вусом, із себе видний. Одягався, як і всі ми, просто: юпка-черкеска, а по-зимньому времені зверх неї опонча —називалася Ліберія.
Ну, що ж... Узяв Кіндрат обчеську псалтиру — у нас була така, всі ми нею пользувались — пішов до Климова.
Хата у Климова — от як хата: лави під стінами, стіл. Для дитини позичили у сусіди малого столика, то там на подушці й лежало тільце. Ставник, свічки-саморобки жовтого воску горять, налойчик для книжки.
У хаті люди, випивають, закусюють. І Кіндратові дали скракля, і він випив, закусив. Казав потім, що небагато, але, мабуть, я думаю, й не трохи. Та воно ж і полатається чтецю випивка — цілу ж ніч читати,
Але от люди почали розіходитися. Все менше й менше народу, а потім і усі розійшлися. Зосталися тільки дві баби. Та й тим обридло: дали Кіндратові по копійці й пішли.
Хазяїн із хазяйкою полягали спати. Хазяїн ліг на печі, а хазяйка на полу. А Кіндрат же ото чита. От тут і починається головне.
Совгирь випив, обтер вуса. Хтось підсунув йому по столі півбублика.
— Що одведе Кіндрат очі від псалтирі, а баба розкидалася на полу. В хаті Душно, сорочка задралася — ну, самі понімаєте. Кіндрат "алілуйя, алілуйя", а баба, як нарошне, ще й ногу задрала. Кіндрат "Со святими упокой", а тут і не до святих вже...
А баба — чи вона й не спала, стерво прокляте, та нарошне ото поверталася, бо хлопець, кажу ж, був у всіх статтях підходящий, ну тільки не видержав Кіндрат. Сам бубонить: "Серце моє і плоть моя возрадовастася", а сам — правда, він казав, що ненарошно зачепив свічку, а вона згасла. Казав, що у потемках Ліберії шукав, щоб піти додому, але хто там знає...
Тільки серед тої тьми прокинувся Климов. Чує робиться щось непідходяще. Недовго думавши — з печі. Та за патлі когось, вже не розбирав і кого. А дядько був при здоров’ю. Та як хряпнув одразу Кіндрата об землю! А потім підтяг до печі, вхопив поліно та давай поліном обкладать.
Кіндрат казав потім, що ото, власне, тоді й штани Климов з нього зірвав і чоботи стяг, геть чисто зволік з одежі — ну вп’ять же таки, хто його знає...
Доставав-доставав вирватися Кіндрат і таки вирвався надвір босий, в одній сорочці, а діло було під Різдво. Климов собі надвір, піймав Кіндрата й там, підбив під себе, та й почав топтати ногами, бити коліньми в груди. Був би вгепав його там, та вже на крики вибіг хазяїн двора Воловик із робітниками та кой-як розняли.
Ну що ж... Робітник вивів Кіндрата за ворота, а сам вернув до хати. Пошлапавсь Кіндрат до бурси. Але обезсилів і впав непритомний. Сторожі вже наші його знайшли й занесли до хати.
Бурса, як довідалася, що "магістратські наших б’ють", заюртувалася вся. Та це діло таке: похвилювалися б та й перестали, коли б не трапилося ось чого.
Студент Козачинський, філософ, був іменниник. Зібралася у ньбго компанія: Романович, Ясногорський і ще дехто. Прийшов і сеньйор Кленчинський. Випивали, грали в карт, але все звертали на подію.
— Та невже ж оце ми попустимо? Як?.. Нашого товариша, академіста набито, а ми — мовчки відбудемо?
У головах шуміло трохи й постановили бити обидчика. Спитали Кленчинського: "Як ти думаєш?"
— Та як я думаю? Я того не бороню, нехай ідуть, хто охотиться. Ну тільки як що вийде — відповідайте самі, моє діло сторона.
Ладно. Романович і Яснопольський одразу ж пішли закликати охотників піддержати честь академії. Охочих знайшлося багато. Понесла й мене туди лиха година... Чого я туда поліз? За кого, за що? Той же Подгорський ні сват мені, ні брат. Він поласувався бабою, а я за те життя стратив.
Совгирь низько попустив голову. Усі мовчали. Вже більш-менш догадувалися, що буде.
— Зібралося нас душ двадцять. Романович, Яснопольський, Козачинський та ще до них приєдналися Комаревський, Пушкаревич — ото наша головка була. Окрім них були ще, як пригадую, Михайловський, Білецький, Троцький, Бороховський, Краснопольський, Бугаєвський, Паскевич, Грезетовський, Юхновський — решти не пам’ятаю.
Насамперед ми переодяглися, хто як міг, шапки повивертали, я хусткою пов’язався — й пішли.
Ніч була темна. Підходимо до двору Воловика — ворота замкнені. Стукаємо — ніхто не обзивається. Мабуть, таки береглися студентів.
Перескочив один із нас через паркан, відсунув ворота, увійшли ми у двір. Хата замкнена. Ми висадили двері, увійшли до хати — тут голубчик!
Насамперед почали питати Ліберію Кіндратову й обчеську псалтиру, бо то ж така вещ, що без неї не обійдешся.
— Ліберія, — каже, — ондечки на печі, а псалтиру пропив.
— Ну що ж... Дали ми пару ляпасів бабі, бо всякий вред на землі через бабу проісточається. Заткнули Климову рота, щоб не кричав, і поволокли у бурсу.
Там розіклали серед двору й почали. Спочатку били різками, потім канчуками. Може хто й іншим чим іще бив, я того не знаю. Сам я, сказать, пошти й не бив. От приложив руку, щоб недурно стояти, а щоб як слід бити, то й не бив.
На гомін вискочив Кленчинський, почав кричати, виривати у нас Климова. Але хлопці вже розігрілися і де вже було їх стримати. Кричать: "Ісіг бо фаЫа! Сам дозволив, а тепер лізеш?" А Романович так штурхнув Кленчинського, що той мало не гепнув.
Попобили ще трохи Климова, потім узяли під руки й повели з двору. Але Климов і ногами не йде. Пустили його — так він і впав...
— Еге-е!..
Втягли назад у двір. Що робити? Ще здохне... Козачинський каже:
— Давайте втягнемо до себе — він у теплі одійде. Переночує й вичухається.
А Кленчинський — нізащо. "Ведіть, відкіля взяли. Вам нічого, а на мені все
окошиться".
Повели. А він уже й на ногах не держиться, падає. Тут уже перелякалися хлопці. Які тхорячі душі, вже й задкувати почали.
Вивели ми його на вулицю, пустили. Впав. Ну що з ним робить? Підняли ми його, направили — кой-як поправувавсь, хитаючись по вулиці. Ми вернули у двір. Козачинський ізліз на ворота подивитись, що буде.