Климов іде, хитається. Найближчі ворота — усадьба Сафоновича. Климов добрався до них, давай стукати. Козачинський заспокоївся й пішов спати.
А воно вийшло не так. У Сафоновича ніхто не обізвався. Постукав-постукав Климов і пішов до своєї хати. Але дійти не міг і впав.
Лежав, аж поки не наткнувся на нього Гребінка, сторож гамаліївських крамниць. Бачить — лежить чоловік. Попробував підняти — несила. Пішов кликати товаришів.
Поки ж то ті товариші розколихалися, перекоряючися, а Климов усе лежить. А надворі мороз, вітер, а він же без одежі. Заколів, поки сторожі прийшли.
Однесли його до магістрату. Там він ледве-ледве сказав, хто це його так —і віддав Богові душу.
На ранок увесь Подол заворушився: студенти чоловіка вбили. Тут уже ми затіпалися всі.
Магістрат затребував депутата відгакадемії для обслідування тіла. Вся спина від шиї до самих ніг, і живіт, і груди — все було посічене, так що й тіла цілого нічого не видно. Мало не весь Київ перебував коло трупа.
Пішло слідство. Потягли нашу братію. Одних зараз же замкнули, других зоставили на поруках. Ну, а хто не мав ніякої руки, тому одна дорога — тікати. Втік і я — і ото була моя погибель. Якби не тікав — перетерпів би там яку кару та й зостався б чоловіком, а так... от
Совгирь надовго замовк. Хтось потиху спитав:
— Куди ж ти втік?
— А куди мені тікати, як я безрідний?.. Товкся по Київу. Там же пустирів, ярів, лісів скільки хоч, ховатися є де. Ну, ми й ховалися утрьох: я, Козачинський та Бороховський. Я вже подумував і вернутися, бо моєї вини мало було, але трапилося так, що пішли ми з Козачинським на звіди й наскочили на сторожу. Я був молодий, порський та й утік, а Козачинський попався. Так я тоді перелякався та й майнув із Києва, та оце й досі мандрую... Туляюся весь свій вік, називаюся богопротивним іменем Совгирь, коли у мене своє єсть законне. Тільки десь притулишся, місце нагрієш трах, присилають стихарного дячка, а ти, рабе Божий, забирай монатки й мандруй далі.
В монастир іти не хочеться, бо який же, справді, з мене чернець? От і живеш, акі вран на нирищі. От якби Запоріжжя було — отам і я знайшов би собі місце! Там не питали б, чого та що, а дивилися б, що ти за чоловік єсть.
Ех, та й козак же був би з мене! Шаблюка, кунтуш, шапка набакир! Сів на коня, свиснув!..
Совгирь заклав два пальці в рот і так свиснув, що в усіх аж у вухах залящало. А потім пив, співав і лаяв ту царицю, що занапастила Січ Запорожську. А під кінець пустився танцювати, забувши свій священний сан і знаючи добре, що про це завтра ж донесуть отцю Григорію, але Совгиреві тепер було все одно — він садив навприсядки, приспівуючи "І шумить і гуде" по-латині:
Еі вопаї, еі ІопаГ Ріиуіитцие соеіит баї —(Зиіпів уєііії, те риеііат Ботит теит гебисаі.
Совгирь рекомендував отцеві Іванові Тараса, як здібного учня для прислужування в церкві, отець Іван згодився — і Тарас почав прислужувати. Спочатку на тижнях отця Івана, а потім якось само собою на тижнях отця Григорія.
Тарасові це діло подобалося. Насамперед своєю незвичайністю, несхожістю на всі хатні переживання. Сама церква... Старенька вона, дах мохом поріс. Коло паперті величезний кленище і так він якось підходить своєю патріархальною спокійною величністю до цих темних стін дерев’яних, травички усміхненої на невитоптаних місцях, паперті, колись щільно вимощеної камінням, але тепер то все порозлазилося й поміж камінючками повитикалися зелені стебельця.
Доокола церкви вишеньки, грушки, сливки. Садили якісь богомільні руки нехай, мовляв, коло Божого храму кращенько буде. Тут же й цвинтарьок невеличкий. На ньому берестки та беріз купка. Все це Тарас бачив і раніше, але тепер дивиться якось по-інакшому.
Взагалі до Тараса церква обернулася поетичним своїм боком — так він то й сприймав.
Страсті. Церква повна-повненька народу — ото-от стіни розсядуться. У всіх свічки в руках. У кого є бджоли — товщенька свічка, а у кого нема —тоншенька. Один як засвітить на перше євангеліє, то так і держить через усі дванадцять, а хто побідніший — гасить за кожним євангелієм та думає, ще якби й додому донести.
Дітвора з глибокою серйозністю дивиться на свої свічки, бо їм і дома наказували і тут усяке стережеться, щоб не підпалили.
Обличчя у всіх присутніх освітлені знизу або збоку. У церкві душно, сизий дим стелиться над головами, свічки-доморобки потріскують, але настрій у всіх якийсь яскраво богомільний. І не так то вже розуміють люди, що читається, але стараються відчувати. Зітхають зі скрухою, коли попадеться яке зрозуміле слово, стають на коліна, держачи свічки перед лицем, і шепочуть свої немудрі молитви.
А після служби, як вийдеш надвір — ох і гарно ж! Куди не глянеш — світлі вогники. Мов небо розстелило свій покров по землі й посіяло зірками. Одні швидко рухаються — то в молодих руках, другі повзуть поволі — то Стареньке щось сунеться. Там купка сузір’їв — то сім’ї — сусіди йдуть разом, а он один ледве блимає вогник — то бідна бабуся, що й живе на одшибі. А в повітрі так тихо-тихо й благосно. Ніч здається ще чорнішою, але та чорнота якась нестрашна. Навпаки — весело якось у ній.
Катря обтулила свою свічечку рукою близько-близько. Личко таке серйозне. Скільки пам’ятає себе — все доносила свою свічечку незагашеною додому. У Тараса немає свічки, то він пустує: вдає, ніби хоче задмухати Катрину. Правдивий жах малюється на гарненькому личку дівчини.
— Ма-амо! — кричить вона.
Мати кивком голови наказує Тарасові не пустувати. Приходять додому. Катря сяє — донесла!..
— А Микита свою двічі засвічував! — констатує вона, хоч усі це й без неї бачили.
Батько бере Катрину свічу і тим чистим вогнем чистої дівчини накопчує хрести: на сволоці, на одвірку, у сінях, хоч нащо він то робить — не знає.
— Кажуть, благодать господня буде від того у хаті, а злий дух не матиме приступу...
Мати збирає страсні недогарки й старанно ховає їх, бо то дуже потрібна річ. Як ото грозова хмара надходить — засвіти свічку й хмара пройде мимо. Або хто, не в нашу міру, вмирає тяжко: положи такого на білім рядні серед хати й дай у руки запалену страсну свічку, і людина зразу піде куди наставилася: або туди, або туди.