Братва рішає відмовитися від сніданку, аби тільки переконатися — чи дійсно "Савечка" (хлопця зовуть Сава, але мачуха делікатно називає "Савечка", а їсти не дає), так от чи дійсно Савечка зможе з’їсти "все". Скоро перед Савечкою виростає гора шматків хліба, паляниць, пирогів, кислої капусти і всякого іншого селянського їжва. Коли який-небудь індивідуаліст-шкурник не хоче віддавати ради досліду свого сніданку, колектив його змушує, хоч тут, властиво, ролю колективу грають кілька здорових верховодів.
Після перерви не пізнати класу. Совгирь входить у своє царство героєм, і от аж тепер починається реставрація авторитету. Совгирь же бачив, Совгирь же добре бачив, хто вів перед, хто проявляв творчість, і от тепер іде воздаяніє "коємуждо по заслугам его". Братва признає ці заслуги й зносить кару терпеливо.
А іншого разу нападе на аудиторію зовсім протилежний настрій. Мов тихий ангел якийсь пролетить. Сидять, наче голуб’ята, й то не тільки під час учення, а й на перерві. І розмови такі все тихі, сказав би сентиментальні.
Дивиться який-небудь лобур на березу й нараз прорече:
— От біла! Як би в мене руки такі білі були.
Навіщо йому вони здалися — хтойзна. Хтось підтримує.
— У, дурню! Такі руки бувають тільки у цариці.
* — Чому? А он як приїздив архирей, так я бачив: ох і білі ж!
— Нічого не робить, от і білі. А попоробився б, так і не були б білі.
— Іване! Хочеш, щоб у тебе руки були ще біліші від берези?
-Ну?
— Піди вистав на мороз та так і держи.
— А знаєте, хлопці? Наш пан боїться по льоду їхати кіньми. Хоч який льод товстий, а він боїться.
— Чого?
— А щоб не провалився.
— А як край треба на той бік переїхати?
— Тоді сідає в лодку, а в ту лодку впрягають коней і так у лодці тягнуть пана. Їй-Богу, не брешу!
VII
Нападало на учнів та нападало й на вчителя. То нападе таке, що докопується до дрібниць, сердиться, лютує, б’є всіх і заслужено й незаслужено. А то нараз розманіжиться, зробиться над міру ласкавий, починає тоді згадувати своє семінарське життя, а хлопцям того тільки й дай.
Совгирь був учнем Переяславської семінарії. Вона славилася постановкою вивчення латинської мови. От навіть Совгирь, що розгубив уже на життєвих бездоріжжях багажі семінарської премудрості, все ж і досі міг, під случай, блисконути латиною.
— Латина у нас була — ого-го! Перве діло! Грека... ну,., це вже не так, а латина — перве діло. Вже з першого року починали говорити по-латині. Сміха! Прибіжить який-небудь карапуз:
— Domine praefecte! Ego йшов, ille мене пхнув, ego покотився, nasus розбився,
a sanguis дзюр-дзюр!
Совгирь реготав. Учні й собі, хоч не знали чому.
— Як хто ужив нелатинського слова, дається йому calculus. Табличка така вішалася на шию. І ходи з нею, поки не передаси кому. Часом і цілий день проносиш, бо всі від тебе тікають, ніхто з тобою говорить не хоче.
— А в старших класах то ми вже екзерциції писали по-латині. Перший учень сидить завжди на передній лавці. То я, чи там ще хто, пишу роботу de loco (на місце), щоб сісти на перше місце. І той пише. А професор потім рівняє роботи. Чия лучче, той і сідає на перше місце.
-1 не тільки de loco писалося, а й de соепа — (на обід), навіть de candella (на свічку) — на що угодно. Передається професорові, а він кладе рецензію. Як дуже добре, то напише landatissime (в великій мірі достойне похвали), або praestantissime accuratissimeque (прекрасно й старанно). А як погано, то напише pessime або tupissime (гидко) чи там dementissime negligentissimeque (безсмисленно й не уважно) — хіба мало як?
— Мені раз узяв та й написав taliter, qualiter — nihil fundamentaliter (всього потроху, а нічого основного). А потім і питається.
— Як ти це перекладаєш по-нашому?-
Я подумав-подумав і кажу: "Не терши, не м’явши — не буде калач".
— Професор розсміявся: "Оце, каже, добре ти переклав!"
Совгирь сміявся, а учні йому вторували, хоч не знали пощо.
— Ні, таки здорово нас учили, здорово. На все життя зостанеться. Який би не був старий піп, а коли він із Переяславської семінарії, то латину знає, не бійсь! Раз ми утрьох заблукалися до одної плебанії на селі й просимо напитись. Це наш спосіб такий студентський. Як його їсти просити зразу? От і просиш пити, а потім вже...
— От і тут так. Виходить до нас піп і служниця з ним, дівчина років чотирнадцять. От піп нас і питає:
— А як буде по-латині "пити"?
— Ну, ми це вве всі знаємо. Кажемо: bibo.
— А як од bibo минулий доконаний час?
— Тут уже ми замнялися. Один каже babi, другий babsi.
А я подумав-подумав і кажу bibi. А піп тоді до тої дівчинки:
— Da bibere bibi — babi, babsique ne da (дай пити тому, хто сказав bibi). А тим, що сказали babi чи babsi, не давай).
Учні кирилівської школи не могли знати, що Совгирь тут прибрехнув трошки. Це був відомий семінарський анекдот, але кожний семінарист, розповідаючи його в кругу несемінаристів, доконче додавав, що це трапилося з ним і його товаришами, і що з трьох це був іменно він, що сказав bibi.
Так само кожний із семінаристів міг оповісти, як він зайшов колись до священника, колишнього переяслівця, а той тужив по вмерлій жінці латиною.
— О, mors! О, malum! О, malum omnium malorum і т.д.
А що семінаристи співали українських пісень по-латині, так тому правда. От і Совгирь часом затягав на голос "Ой у полі могила":
En tumulus in campo Stat, colloquio capto:
Ne fie nihi valde, vente Quin flos meus nigret...
А учні підтягають — тільки вже по-своєму. Очевидно, таке співання відбувалося не насухо, а тоді, як Совгирь бував трохи мокренький. Це траплялося, не сказать, часто, ну а все ж траплялося. Совгирь не шукав спеціально нагоди напитися, але в житті бувають же всякі випадки. От, наприклад, хоч би такий.
VIII
Найшла лиха полоса на Совгиря. Часто бив учнів, отже часто лікторам доводилося навідуватись до найближчого садка Григорія П’яного по вишневе пруття. Коли зайшов раз Грицько до свого саду, прямо не пізнав. Де був густий вишняк, там зосталися самі стовбурці.
Само собою, що ніякому господареві це не могло подобатись — не подобалося й Грицькові. А що він добре знав, якої породи шкідники обчистили йому сад, то й засів у суботу, рахуючи, що, коли вже коли, а в суботу прийдуть.