— Ну, кажіть за мною: "Ішов чернець з монастиря"!
Хлопці легко повторяють: "Ішов чернець з монастиря".
— Оце ж вам і буде шас перший. Кажіть далі: "Стрітив його другий чернець"... Оце вам глас вторий. "Откуду, откуду, ченче-брате, грядеш?" — це глас третій. "З Константина града, брате, гряду" — глас четвертий. "Сядьмо, брате, та побесідуймо" — глас п’ятий. "А чи живе там, брате, мати моя?" — глас шостий. "А вже твоя, брате-ченче, мати давно вмерла" — глас сьомий. "Уви мні, мати моя" —глас осьмий і останній.
Це справді помогло, і згодом жителі села Кирилівки могли насолоджуватись звуками наславників, коли який-небудь пузан, сівши верхи на плота, вигалайкував на весь дух: "А чи жива ще там, брате, мати моя? Уви мні, мати моя"!
А Свирид, отой чудило, підкликав яких більших хлопців.
— Чи чуєте — я вас іще кращих возвахів навчу. Ось ідіть, лишень, сюди. Знаєш глас третій? Отак він співається:
Буде тобі, дяче, буде —Приїхали од владики люде,
Хотять твою рябу кобилицю взяти,
Що ти не вмієш на третій глас співати.
Хлопці прискали зо сміху і вмент виучували.
— А от, чи чуєте, глас шестий.
Начаток миє і состав —
Єгда новий жид на аренду настав —
Тут п’яниці собираються.
Шинкареві добридень оддають.
♦ І в поставці заглядають.
"Ох, вейз мір! Що маю робити?
Не дають мені рано довго спати —Треба із аренди втікати".
Хлопці реготали — дуже вже ловко виходило на церковний мотив. І так перебрав Свирид усі гласи. Сьомий подобався тим, що був узятий живцем із пісні та ще й усім знайомої.
Чи я в тебе не жона Та не господиня —Три дні хати не мела,
Сміття не носила.
Вставай, дяче!
Доки будеш лежати?
Запрягай рябу кобилу —Вези сміття з хати,
То будеш уміти.
На семи глас співати.
Вся Кирилівка огласилася новими возвахами. Старі баби аж плювалися, чуючи такі слова на мотиви божественних співів. Та й з мужиків дехто кривився.
— Оце такого вас у школі учать? Гарно, гарно, нічого сказать.
І серед богомільних людей репутація Совгиря на деякий час захиталася, аж поки не розібрали в чім діло.
А Совгирь працював не за страх, а за совість. Повиучував хлопців приспівам до окафистів — і тепер усі акафисти, чи Ісусові Сладчайшему, чи Миколі, чи там іще кому, всі йшли з приспівами, а по кожнім приспіві хористи перехрестяться й поклоняться. Це вже всім подобалося.
А вже любиму свою "О, всепітая Мати", а також самогласен "Совіт превічний одкривая тебі, отроковице, Гавриїл предста", то Совгирь учив прямо із захопленням.
— Це ж наше все, наше! — говорив він. — Ці голоси складали запорожці, що кінчали своє життя по келіях Києво-Печерської Лаври — от звідки воно пішло! Нові голоси, хіба вони годяться проти того? Це так, чортзнащо.
І Тарас у тому всьому. Він і у співі мало не перший, а про школу й говорити нічого: от-от, чого доброго, і в псалтирники вискочить.
Бо то ж було таке розділення: граматники чи букварники й псалтирники. Тих, хто вже вивчив букваря й перейшов на псалтиру, Совгирь учив окремо, хоч і в тій же самій хаті. Доводилося розриватися на частини, щоб задоволити й букварників і псалтирників. Там читають "Блажен муж", там твердять "бра, вра, гра", там когось ласкавенько закликає Совгирь: "Іди, лишень, голубчику, я тебе вичубую", а там уже хниче якийсь, що дістав свою пайку.
Двоє використовують відсутність уваги вчителя й грають "у ластівки", двоє заходилися вже битись; а що того невільно одверто, то совають один одного під боки кулаками, зберігаючи назверх невинний вигляд і суворо перестерігаючи черги: то той того суне в бік і жде, потім той того — й теж чекає.
Часом ота роздвоєна увага вчителя слабшає — і аудиторія відчуває то якимсь шостим органом. Тоді можна стати свідком незрозумілих речей. От один починає особливо голосно твердити свій урок. Але це не вияв пильності, а демонстрація. До першого голосу приєднуються другий, третій, учні захоплюються, очі їх світяться, голос іде все crescendo, crescendo і зчиняється нарешті такий гомін, що не один дядько, йдучи вулицею мимо школи, стане здивований. Потім похитає головою й скаже співчутливо:
— Тяжка річ, ота навука.
В такі хвилини Совгирь прикликає до себе весь свій педагогічний такт. Спочатку старається спинити ту навалу звуків, бо хоч він і спартанець і запорожець, але бувають і в запорожців нерви. Здебільшого зусилля Совгиреві бувають даремні. Спинити тепер учнів, це все одно, що спинити воду весною, а це ж іще тільки прелюдія. Далі починається вже бешкетування.
От одного ляснуто по спині. Він віддячується кулаком по голові. От летить угору, мов птиця, розчепіривши крила, засмальцьований псалтир, а вслід розрізає повітря свист у два пальці, що від нього аж у вухах лящить. Це вже прямий виклик і школі, і Совгиреві, і всьому.
Совгирь знав, що коли б він зараз почав реконструкцію свого авторитету, то ні авторитету б не підняв, ні спокою не встановив. Таємні бісики, що заволоділи тепер дітворою, не вщухнуть і не вгамуються зпроста. Можна розпочати бити всіх поголовно різками, а ученича маса прийме то як спорт, будуть виробляти всякі фіглі під різками, будуть кричати перебільшено голосно, кривлятися — і весь застрашаючий смисл биття пропаде.
Совгирь об’яснив це явище по-своєму яскраво.
— То як глисти засверблять часом, що не знає пес куди й дітися, отак і тут. А потім пройде.
Совгирь має на такий випадок певний педагогічний прийом. Нараз він спокійним тоном, мов би все було в порядку, об’являє перерву. Ясно, що авдиторія сприймає це голосним гамором радості. Моментально псалтирі й букварі одсовуються на середину стола — це вже так привчив Совгирь своїх учнів: щоб як перерва — книга на середину.
— А то ви й штихи свої поїсте, — говорив він, умисне вживаючи слово "штихи" по-простонародному.
Отже й тепер: одразу книги насередину, хоч се й даремна пересторога: краї псалтирів і букварів до того зашкарубли, що стали твердими.
Перерва родить кризу. Частина збісноватілих дістає змогу побігти додому, решта розряджає свій запас енергії як доведеться — або генеральною потасовкою, або піснею, або цікавим яким закладом, вроді того, що хто-небудь з хронічно голодних об’являє до загального відому, що з’їсть усе, що тільки йому дадуть.