— Чортів Панас... Ти нащо на мене набрехав? — хлипаючи питає Тарас.
— Та то я змерз, погрітися захотілось...
Тарас це пам’ятає і приходить час, коли й він гріється за рахунок Панаса. Так і йде в кружок.
Загалом то тільки на початках терпів Тарас і від різок і від товаришів. Підійде який:
— А як паскудник збивають знаєш?
Тарас задумується. В дійсності він знає, як то збивають паскудник: не раз бачив, як хворій коняці розбивають ніздрі, щоб пішла нездорова кров. Але ж то дома й коло коней. А що значить збивати паскудник тут, у школі, де немає жодних коней, цього Тарас не розуміє. Тому відповідає: "не знаю" — і в той же момент дістає кулаком по носі так, що вмивається юшкою.
Хлопці регочуть, Тарас реве, юшка біжить.
Так бувало напочатку. Але Тарас швидко освоївся й незадовго сам не гірше збивав паскудника, давав скубки й т.д.
Схоплював усе дуже швидко. Хлопцям, наприклад, трудно давалися латинські фрази, що їх Совгирь велів виучувати на всякі випадки шкільного життя. На цім пункті Совгирь був невмолимий і не бачив різниці між семінарією й сільською школою.
— Нас так учено й ми повинні так учити.
І хлопці морочаться. А Тарас так і виліпить:
— Domine magisster! Da mini licentiam exeundi foras!
А один випадок так і зовсім наблизив Тараса до вчителя. Сталося це так.
V
Бажаючи прикрасити голі стіни класу, Совгирь понавиписував на папері кілька ріжних красивих, по його думці, чотировіршів і порозвішував їх на стінах. На одній стіні висіло:
Школа — церковний уголь. Такь ся назьіваеть кгды-жъ церковныхъ набоженствъ дєтей научаетъ.
И що в церкви правлять — то и вь школє ся знай дуеть А безчиній въ ней жадныхъ нидды не знайдуетъ.
Повернувшися до другої стіни, можна було читати ще краще:
Той человєкь вельмы зле поступоваеть,
Котрій на чинъ духовный хулу наношаеть И этимъ писаніе святое зневажаетъ —Такий вельми Господу Богу согрєшаеть.
І так по всіх стінах.
Тарас якось між хлопцями висловив думку, що добре було б розмалювати усі оті плакати квітками, кіньми, солдатами. Хлопці знали вже уміння Тарасове й ухопилися за цю ідею.
— А ти скажи Совгиреві.
— Та-а...
— Чо’ там та? Нехай тобі дозволить — бач, там скільки місця пропадає.
Але Тарас соромився. Та все ж раз під натиском хлопців насмілився.
— Иошіпе п^іззіег! Дозвольте... оці таблиці... приоздобити візерунками.
Сказав — і сам злякався. А що як не зумію? Совгирь подивився на малого
скоса.
— А хіба ти вмієш?
Тут уже обізвалася вся учнівська громада.
— О, він уміє! Він що хоч уміє нарисувати! Ось подивіться.
Із закапелків, із пазух, із книжок витягалися рисунки Тараса й простягалися Совгиреві.
— Ось дивіться яке він намалював!
— Ось наша школа!
— А оце криниця коло Мигаля.
Найбільший приятель Тарасів Ганчаренко Йван щось ховав, а його сусіда хихотів у рукав.
— А у тебе що? — звернувся Совгирь до Ганчаренка.
— Та... нічого...
Клас притих. Одні із страхом, другі з веселістю, треті з єхидством. Тарас стояв червоний, як рак.
Ганчаренко підійшов до вчителя й тремтячою рукою подав йому сірий, досить великий, здорово зім’ятий аркуш паперу. На ньому був намальований в увесь зріст не хто інший, як сам сіотіпе іг^іззіег сліпий Совгирь. Він стояв розпатланий, в одній руці держав кухоль, з якого спадала піна, а другу втеребив у волосся і немилосердно чухав. Одно око дивилося на схід сонця, а друге на захід.
Загальну подібність було схоплено чудово, аксесуари виписано з дитячою точністю, була навіть певна експресія. А внизу один із виразів самого Совгиря (це вже, видно, рукою одного з старших учнів).
Потрясши кучерями, спаты лягаемь,
А вставши раненько — бражку попиваемь.
Хлопці затаїли дух. Це вже були не жарти. Тарас із Іваном стояли ні живі ні мертві. Але сталося щось, чого ніхто не сподівався.
Совгирь довго дивився на малюнок. Видимо, його вразило уміння хлопця. Як-не-як, а Совгирь багато ходив по світі "для провидєнія людського обхожденія", багато дечого бачив і до деякої міри міг орієнтуватися в тому, що гарно, що погано.
Підкликав до себе Тараса і простяг руку до голови. Хлопець інстинктивно відхитнувся, сподіваючися скубки та ще й доброї. Але, на диво всіх присутніх, Совгирь. замість скубки погладив Тараса по голові.
— Бачу, на тобі, хлопче, перст божий. Єсть у тебе дар, що при ученню і добре що може дати. Але — при ученню! Тільки при ученню і чистому житії, як то сказано:
Которий маляр чисто вік свій провождаєть,
То і чудотворная ікона од него бьіваєть.
— Але для того треба вчитися. Бо без учення будеш нікчемний богомаз, а вже від богомаза не жди чудовного образа. То єсть падлюки. Вклепалися в святе ремесло й тільки паскудять його. І єсть то не малярство, а махлярство, безпутне діло. А істинне малярство — то боговдохновенне ремесло.
Разніє мудрості сам Бог на світі дал Первого віку, когда сей світ і мир создал:
Всяких бо рукодєлій през Дух Свят научил —І малярськую мудрость тогда ж людям одкрил.
— Бачиш звідкіля малярськая мудрость ідеть? Від самого Бога! Але — треба вчитися. Вчитися! Без учення нічого не буде.
Це були перші слова схвалення, які почув Тарас про своє малярство — тож не диво, що вони глибоко запали йому в душу.
Але що це значить "учитися"? Хіба учаться люди їсти, дихати? Це само. От столярству, бондарству треба вчитися, це правда. А тут? Узяв та й намалював.
Та все ж коли Тарас ближче задумався, то сам рішив, що й малювати якось треба вчитися. Хіба б я міг намалювати отаку картину Страшного Суда, як ото у церкві? А Георгія Побідоносця? А Богородицю із Симеоном? Та де! Справді треба вчитися, але як?
VI
Совгирь із розуміння широти своїх обов’язків, а також із бажання доказати громаді, що вона не помилилася, вибираючи його на вчителя, розпочав із хлопцями науку співу церковного. Він знав, що нічим так не вгодить дядькам, як співом і навіть виглядом дисциплінованого хору на крилосі.
І Совгирь взявся за діло гаряче. Він не брав з "ут, ре, мі", а прямо розпочав з "аміня". Вчив, очевидно, з голосу, сам співаючи і за дисканта і за альта і за все, отже попоморочитися довелось добре.
Потім пішли "Господи помилуй", "Святий боже" — це все перші етапи. Далі вже "Отче наш", "Достойно єсть" і т.д. Все це хлопці вчили порівняно легко. Трудніше пішло, коли на чергу стали "возвахи" на вісім їласів. Довелося й Совгиреві вдатися до одвічних "чернечих заспівів", наславників, якими здавна вчили по монастирях тупу братію співати "Господи возвах". Так зробив і Совгирь.