Так і сталось — прийшли. Звикнув господарювати самостійно, не дуже то й стереглися, Грицько вискочив, намЛяв одному-другому чуба. Шапок не забирав, бо причому тут хлопці? Не в хлопцях же діло.
— Щоб я вас і близько коло садка не бачив! А то й ноги вам із... повикручую! І дякові своєму скажіть, що лучче хай і не посилає, бо й йому погано буде. Я не подивлюсь, що він здоровий.
* Коли посланці вернули, зарюмані, до школи, і Совгирь побачив їх з порожніми
руками, він вельми розсердився. Насамперед тому, що це загрожувало зривом учбового плану. Це субота!.. Ну, та різок Совгирь так чи інак дістав, і наука на сей раз ущербку не понесла. А що протест Грицька П’яного обурив Совгиря, то він рішив помститися.
Сказав старшим учням прийти увечері й зробити наскок на Грицьків сад взагалі. Набрати там дров, бо в школі було холодно.
— Не красти, ні! Боже спаси!.. Красти нехарашо. Треба здобути, о!.. А цього й Бог у гріх не ставить. Козак ніколи не скаже "вкрав", а "здобув".
Хлопці пішли "здобувати". Постаралися вже, як могли, й дров натирили багато. Совгирь запалив собі у грубі, отже мав приємність хоч виспатися у теплій хаті, бо на завтра по службі Божій сподівався не конче веселу розмову із Грицьком П’яним.
Так і вийшло. По службі Божій з’явився Грицько з дубиною в руках і одразу взяв високий тон.
— Ти що ж це, чортів дяче, на денний розбій уже передався? Що це ти свою галастру на чужі садки напускаєш? Ти думаєш, як здоровий, так я тебе боюся? Громада тебе підобрала з-під плоту, так ти шануйся, мат-тері твоїй чорт!.. А не будеш шануватись, так за чубчик і на мороз. Ми таких уже бачили! І вчили!.І ще не зарікаємося вчити!..
Совгирь робить широко-здивоване лице.
— Що таке? В чім річ? Чого ти, Грицю, кричиш?
— А того я кричу, сукин ти син, що як ти будеш іще своїх псюків підсилати, так я й їм ноги поперебиваю й тобі! Чув?
— Що?.. Де?.. Яких?.. Коли?..
— Та ти не придурюйся, бо я з тебе ті дурощі виб’ю оцією-о ломакою! Дрова красти не посилай, от що!
— А-а-а, — немов аж розчаровано протягає Совгирь. — Так ти про дро-ва... А я думаю... А воно дро-ва... Ну так би й сказав, а то... Дрова... Дрова, брат ти мой, це така штука, що... де ж їх узять? Ну, ти сам скажи — де нам їх узять? Ось подивись — бачиш, що тут написано?
І показував повимальовувані Тарасом таблиці на стінах.
— Ось дивись сюди — бачиш? Ось читай: "Школа — церковний угол". О! Усе одно, як церква! "Так ся називаєт, кгдьі-ж церковних набоженств дітей научаєт" — 0! Чуєш? "1 що в церкві правлят — то і в школі оя знайдувт"! Бачиш? Що в церкві, те й в школі. "А безчиній в ней жадних нігди не знайдуєт". О! А ти приходив нас ганьбити. Нас, школярів!.. А школяр — це ж усе одно, що причетнік, бо й він теж прислугує в церкві. А хор наш хіба нічого не значить! Хто це співає вам у церкві, благолєпія додає, хто? Школярі!.. Та й аз многогрішний, півець о господі, що ж нам пропадать усім, чи як? Ви ж не хочете купувать нам дрова на школу? А я думаю, що не согрішив би оден-другий із вас перед Господом, якби який там візочок дровець затяг до школи. Вже годилося б теє нам, церковним слугам, від вас дістати або хоч не боронити нам готових яких з двора узять. І було б це — вроді милостині, а Бог би у книгу записав. А ви про те все й не думаєте. А як який школяр раз на рік потягне там яку поліняку, так і-і-і!.. Вже вішати за те хотів би хлопця! А як ми тут холодом примерзаємо, дітки маненькі, янголятка можна сказать, так то нічого! Отакі ви батьки до своїх дітей! Отакі ви громадяни!
І з обвинуваченого Совгирь перекидався в ролю прокурора. Громив дядька Грицька скільки хотів, а тому дійсно ніяково, бо правду ж говорить Совгирь
— Я не про те... а я... що ну прийди, скажи... ну не так же... Це діло не годиться...
— "Не годиться, не годиться"! Це от мені з тобою балакати не годиться, бо я тверезий, а ти П’яний. От ти мене почастуй, тоді я буду з тобою говорити.
Ну що ти з таким поробиш? Розрегочеться Грицько й запросить веселого дяка до корчми.
Корчма зустрічає Совгиря радісними скриками, бо це ж в кумпанії прямо незамінима людина. Він тобі й приказку, він тобі й байку розкаже, й вірш приплете, пісню проспіває.
Горілочко оковита,
Медком перелита!
Не раз, не два моя спина Через тебе бита!
— Га-га-га! Ма’ть таки частенько траплялося — правда, Совгирю?
— А що? Я й не криюся — бувало. І не раз бувало! Був я на кондиції у одного пана. Та отак у шиньку як напали на мене оканянниї діоклетіани, так вони ж мені вже й дали-и-и... А тоді ще, в насмішку — "Співай!" — кажуть. А куди мені вже й співати, як я весь побитий. Я й покушався співнуть, але що ж, коли за обліянієм сліз і гласу не могл одвести.
Компанія сміється.
— Це ти, Совгирю, ма’ть п’яний дуже був, що аж плакав.
— Я й не кажу, що тверезий, ну вже й не зовсім і п’яний, бо добре примітив, що й ляшок один, органистий, теж ручок прикладав до мене. Ах ти ж скурвий сину, думаю — ще й ти туда! Ну, свої люди — нехай... рідна рука. А то ще й лях
лізе!
— Гаразд. Придивився я, що він захріп у кутку, я його розбуркав трохи,
вивів із шиньку та давай йому кийком, давай йому кийком!.. Він кричить:
— Маїко г^8уіеі82а!.. паагагфкі!..
— Якби кричав, стерво: "Ой рятуйте, хто в Бога вірує", — може, й вибігли б люди. А то чують: лях кричить, ну так йому й треба.
Регочуть слухачі. А сам Совгирь хоч би тобі вусом моргнув. Усі аж сміються, а він — тільки самі очі сміються.
— А то я ще в другому місці на кондиції був. І зійшлася компанія така, що її й не розбереш: піп отець Йосип, і другий піп отець Павел, пристав господин Шуфермахер і ще всякі народи.
— Пристав, почав хвалитися, що у нього гармата є: "Мені, — каже, — штик-юнкер Одінцов подарував за услуги". Пішли ми гуртом до того Шуфермахера провірять, чи не бреше. Ні, правильно — гармата є. Але чи стріляє?
— Спробували — стріляє. Давай ми з^неї бабахкати — ну жертв, сказать, ніяких не було, а всім понаравилось. Отець Йосип почав просить, щоб підкотити ту гармату йому під вікно та бахнути "хоч разів зо три"...
"В мене, каже, жінка обременна. І сидить вона, бідняжка, сама і не маєть нікакого развлічєнія..."