Тарасик

Страница 36 из 247

Хоткевич Гнат

— А що?

— Та здохлятину їдять. Як почують, що де здохла свиня, або худобина, то й з десятого села прийдуть, відкопають стерво й їдять. Це, кажуть, "божка вбила"... А до церкви не ходять і ніхто не знає, яку вони віру держать. Ото ж про них співається:

Ой цигане, циганочку — яка твоя віра?

Твоя жінка у середу борщ із салом їла.

Катерина проспівала веселенький мотивчик, а Тарас поглядає —чого це мати такі балакучі?

Та все ж цигани не довго були у селі. Щось почали пропадати коні у людей. Дядьки зібралися, погомоніли — й виправили до циганів делегацію. Вимога була зараз же спакуватися й гайда з села.

Цигани, було, закомизилися.

— З якої речі? Ми не крали ваших коней! Обшукайте весь табір!

Депутати відповідали їм спокійно.

-1 ви не малі, і ми не діти. Коней своїх ми не тільки в таборі, а й на двадцять верст у вокрузі не знайдемо. Але, що вони ваших рук не минули або не минуть, так це теж правда. Так от, щоб не було між нами сварки, щоб усе було по-хорошому — забирайтеся і їдьте ще сьогодні.

— Ми не самовольно тут стали! Ми взяли дозвіл у пана! Нам пан дозволив! Ми з вами й балакати не хочемо! Ідіть до пана!

— До пана ми не підемо, а кажемо вам іще раз: збирайтеся й їдьте по-хорошому.

— Але ж ми роботи порозпочинали! Ми людям робили!

— От на це й дається вам урем’я півдня. Яку зможете роботу — закінчіть; яку не зможете — так розквитайтеся, а тільки щоб до вечора вас тут не було.

Цигани почули, що цими словами говорить до них колектив і що боротьба тут надаремна. Село могло вийти з коляками й прогнати силоміць.

Молодь, правда, готова була прийняти бій, але старші знали, що це неможливо. Навіть в разі побіди цигани програли б, бо вістка пішла б із села в село, й їх ніде більш не пустять, не продадуть шматка хліба, а не один може й головою наложити.

Все це зваживши, старшини рішили справді ліквідувати усі справи й їхати далі сьогодні ж. Цигани хотіли хоч напаскудити чим-небудь кирилівцям — млина спалити абощо, але й того не було дозволено.

Та й ніяк було: коло табору весь час стояло два парубки кінних і дивилися чи не буде якої шкоди. Аж зубами скрипіли цигани, проїжджаючи мимо, а циганки блискали очима з-під кибіток.

Проскрипів останній віз — і цигани потанули в безвісті. А Тарасові надовго стало і роздумувань і розпитувань про той цікавий нарід.

хххп

Загалом повезло Тарасові цієї осені на всяких чужоземців. Раз бавився він на вулиці, коли як не загавкають собаки! Прямо так і улягають.

Глянув — іде щось чудне вулицею. У брилі з широкими крисами, у синьому плащі, лице не наше, вуса тонкі й довгі, за плечима коробка і в руках палиця. Тою палицею чужосторонець холоднокровно помахує ззаду, привичним рухом обороняючись від собак.

Тарас побіг до матері.

— Мамо! Що ото воно шалається вулицями отаке й отаке?

— Ох, моя ненечко! Це ж венгерець! А де він? Далеко?

— Та оце зайшов до Кущів у двір.

— Біжи ж, Тарасику, та перестрінь його. Скажи — йдіть, дядьку, до нас. Мати, скажи, кличуть. Мо’ в нього семибратня кров є...

А семибратня кров була потрібна Катерині от навіщо.

Отож ізнайшлася ще одна дитина у Шевченків. Катерина як помітила, що зайшла — заплакала. Батько був під той час у хаті.

— Чого ти, стара?

— Боже ж мій, Боже ж мій!.. І самим їсти нічого, а тут іще діти.

— О!.. Тим не журися, Катерино, — каже батько. Та так у нього лагідно це вийшло й чуло. — Ти тим не журися: Бог дасть діти — Бог дасть і на діти. Не нарікай, а кажи — слава Богу. Діти — то ж божа роса! Вони зрошують наше сіре життя. Щоб ми й робили без дітей? Нещасні ті люди, що дітей не мають. Он старий Карпенко. Наче й достаток, наче й усе є — навіщо воно йому здалося?

Він і сам каже: "Що мені, каже, любити, коли я дітей не маю? Хіба волики?"

— Та я хіба що... Тільки біда ж у нас, недостатки...

— Що поробиш, стара — така наша доля.

— Четверо, а це буде п’яте. Ну, що ми з ними робитимемо?

— А ти, жінко, підтягнись, щоб було сім. Щоб як у приказці: де є сім — там і доля всім.

— Тобі ще жартувати хочеться... Але доля не пожаліла. Народилося дівча —таке, як курча. Страшно за нього й узятися. Чи недоїдок чи робота тяжка?..

Баби судачили коло криниці.

— Оце Грушівським таки Бог помага...

— Та отже ж...

-1 скажіть же, бабочки! Що кому нетреба, тут тобі й п’ятеро й семеро, а як у кого — то й нема зовсім. А хотять — Боже, як хотять!.. І не посила Господь.

— Треба окахвиста одслужити спасителю.

— Ніт, це не поможе. А треба молебня одслужити Семену.

І не Семену, а Савустяну.

— Та все одно, бо вони обоє з дітьми на руках стоят.

— "То й зна... Кажуть, як ото народиться дитина, а баба переріже пупчик, так треба оту кровцю з пупчика пити.

— Нічого ви, баби, не знаєте. Треба сходити на богомілля до Київа, до Лаври. А там, у печерях, замовити обідню за три рублі й попросити, щоб дали подержати владенчика.

— Якого владенчика?

— Та такого. Там є у гробі владенец із отих, що ото Ирод чотирнадцять тисяч побив. Так от треба попросити, щоб дали на руках подержати. Щоб обом, поперемінно: трохи чоловік подержить, трохи жінка. Оце так помага, і я скажу, що помага. Бо именно сама взнала. Бо як пішли ми із старим до Київа...

Баби вислухували, єхидно посміхаючись. Знали, що в данім випадку більше поміг не молебень, а салдат, що стояв на квартирі саме перед тим, як іти на богомілля.

— Господи, Господи!.. Що одно просить у Бога, а друге ще ненародженого стратити хоче...

— Про кого це ви, кумо?

— Ніби не знаєте й про кого...

— Про Веклу?

— Атож! І чого вона тільки не робила: і чупрун-зілля пила, і чували таскала, і до кадовба перехилялася!..

— Як гвіздком забив Омелечко.

Баби допалися й паретерли кістки всім.

А в хаті Шевченків лиха доля не спала й приготовила нове горе.

Спочатку все йшло наче нічого. Слабеньке дитя, ну й слабеньке — не всім же бути дужими. Але раз, коли вже підросло трохи, помітила Катерина, що мале не веде очима за світлом.

Мов колька кольнула матір у серце...

Тремтячою рукою наблизила світло до очей дитини — дитина й не моргнула. Мати одвела світло убік — дитя не реагувало.

— Сліпе! — сказало щось жорстоким голосом, і Катерина почула, як під нею підкошуються ноги. Вона не вірила сама собі, не вірила своїм очам, запевняла себе, що помиляється, що це їй так здалося, але кожний пережитий день говорив, що це не помилка, не випадок, а що це сумна, страшна й жорстока дійсність.