Катерину це прибило. І без того невесело жилося, але була та радість, що хоч діти здорові. Тільки тепер вона відчула, яке то велике благо — здоров’я дітей.
І така любов прокинулася в серці бідної жінки до цієї тричі нещасної дитини, що сама аж дивувалася. Все б цілувала та голубила. Уночі встане — руками обсушить, а сльозами намочить.
Дивиться довго, пильно — все хоче уловити проблиски якоїсь надії. Схилиться над дитиною, а серце кричить: "Господи! Покарай мене, чим хочеш! Нашли на мене хворобу яку — тільки нехай оце маленьке не мучиться на білім світі!.."
Заридає, обніме щупленьке тільце... Так би й вросла в нього, так би й увібрала в себе.
Довго вагалася, — як сказати чоловікові. Не хотілося його журити.
Нарешті зважилася, сказала і здивувалася, що Григорій прийняв цю звістку... не те щоб спокійно, а якось покірно.
— Воля божа... Проти божої волі не підеш. Будемо нести, стара, свій хрест...
Катерина тихо плакала.
-1 дитини жалко й самих себе жалко.
— Що ж... Ну-да жалко, але нічоїтГне вдієш. Якби це через наш недогляд, з нашої вини трапилося — ну... А то ж видима річ — боже наказаніє за гріхи наші.
На тім дядько Грицько й примирився. А Катерина не могла. Насамперед рішила лікувати.
— Буду ходити по всіх бабах, по всіх ворожках, може, натраплю на таку, що —й вилікує.
І ходила. Носила останні яєчка, курочки. Ворожки шептали, плювали, зливали, але нічого не помагало.
Тоді Катерина рішила лікувати сама. Зверталася до кожного по раду і кожне радило, як уміло.
— Ви, кумочко, найдіть зілля, що ото називається щ е ц ь. Воно як цвіте, так між кільцями головок збирається вода дощова — так отою водою мити очі.
Катерина шукала зілля щець, знаходила якесь підходяще (мо’, це й не воно зовсім), ходила туди в дощ, збирала ту воду в пляшечку, мазала дитині очі, але помочі не було.
Та що той щезь чи щець? То таке... А от є зілля дев’ятосилник. Якби його на дев’яти утренях освятив — так ото! Помагає проти всього!
Проти всього... Се цікавило Катерину менше, їй треба було ліків спеціально до очей. Раджено їй смалець із мнюха.
— Мнюх — він у норах живе. Ото, лазючи під землею, як натрапить де на воду, то попливе-попливе тою водою і вирне десь у такій криниці, що ніхто тої криниці не знає. Отам його зловити, зарізати й повісити на сонці. З нього потече смалець. Так отой смалець, кажуть, дуже помага на очі. Це ви, ма’ть, шили коли у п’ятницю, кумко, та й зашили дитині очі.
І таких порад було без числа. Були й такі, що добре треба подумати, перше ніж зважитись примінити.
— Ніщо, я вам кажу, не помога так від очей, як моч людська.
— Як же то? Де ж її брати?
— Та не брати, а прямо ...ну, прямо зробити на очі.
— Ой Бо-же ж мій!.. Та я-ак же це?.. Та це ж і в ротик можна дитині налляти.
— Ротик затулити.
— Та все ж... Це ж як, скажім, я... так і дитину всю обіллєш...
Та це лучне мужикові робити. Він може куди хоче направити, може помаленьку пустити, аби очі промилися.
Катерина задумалася. Очевидно, для цієї маніпуляції треба ужити Григорія
— бо кого ж більше? Але як йому сказати?
Довго вагалася — і не надаремне: Григорій як почув, то навіть розсердився.
— Чи ти здуріла, жінко, на старості літ? Навіщо ти слухаєш отих дурних бабів? Ну що воно зна, як ото тільки й дороги їй, що від печі до корови, а від корови до печі? А отже береться ще й людям радити. Ти знаєш, що було у Вільшаній одному пастушкові? Отак теж послухав бабського розговору та й попросив товариша — мо’, ка’, поправляться. А тому що? Взяв та й налив. А він був заражоний, отой товариш. Та як прикинулося тому бідному парубкові так вилізли очі зовсім. Боже спаси, це робити!
— Так ти ж наче здоровий, наче в тебе нічого нема.
— Так поки що Бог милував, а тільки хіба ми знаємо? Хіба ти знаєш або я? Ні, стара! Кинь краще оті бабські дурощі та здайся на волю Божу. Як захоче Господь — верне зрєніє, ти й сама не помітиш коли, а як не захоче, то й сто баб тобі не поможуть. І не сахайсь ти вже до них, хай їм усячина.
Але Катерина не піддавалася й все шукала "средствія". Порадили їй ще одно, але це треба ждати дуже довго. На Великдень освятити сире яйце й Сховати. І держати доти, аж білок у ньому затвердіє, як шкло. Так оце шкло й помагає.
— Чи буде більмо у худоби чи у людини — все одно. Настругати того шкла в порошок, набрати до пера трошки і вдмухнути в більмове око. Зроби так до трьох раз — і всяке більмо зійде.
— Ну-да... може воно й добре, але це ж чекати Великодня, а потім сушити кілька місяців, а тут зараз край треба.
І зосталася одна надія на семибратню кров. Це вже такий лік, що над нього і в світі нема. Так усі кажуть, хоч ніхто толком не знає, що воно власне таке.
— Хто й зна, що воно... рожевеньке таке. Венгерці ото його більше носять, десь у далеких краях його знаходять. Тільки мошенства з тим багато: дасть тобі венгерець якоїсь камінючки й каже, що це іменно семибратня кров, а ми знаємо?
Але всесцілющість справжньої семибратньої крові не підлягала сумніву. От чому й зраділа Катерина, почувши, що венгерець знайшовся в селі.
Не надіючись на Тараса, вибігла й сама за ворота, щоб не прогавити.
От показався і венгерець (мабуть, то словак був). Він ніс коробку за плечима й щось вигалайкував. Собаки гурмою за ним.
— А у вас ліки єсть? — завмираючи серцем, спитала Катерина.
— Лікі? О-о! У мнє єзд разній лікі! І на зуп, і на хольова, і на рука, і на ноха
— разній-разній єзд, лікі єзд. Только корошь фрау ни будит денга жалет.
Він розкривав свою коробку й показував пляшечки з усякого кольору рідиною: жовтою, червоною, синьою... Наші люди не люблять "білих" ліків: то, кажуть, водичка.
— Сто от зуба, ето ліхоратка, ето хольова, ето рука, ето брушко немношко...
— А семибратня кров є?
— Єзд, єзд!.. Чічас найду.
Пошарив у коробці й витяг якусь загорнену в папірець грудочку.
Катерина хвилювалася. Оце ж і єсть той чарівний лік, що зробить маленьку Марійку видющою!
— А що коштує цей шматочок?
— Сей шматочок? Тва рупля і одна польтін.
— Ох лишечко! Що ж мені робити? А в мене тільки три копі.
— Отна рупля і отна польтін? Нілза!.. Мальо!..
— Що ж як немає більше... Тоді нехай другим разом.