Як уже вона йшла від того воза, то інша справа, але факт, що йшла. А ганчурник наче й не дивиться в її бік, але все бачить і мусить признати побіду за дівчиною.
— Эй, ти, дефка! Вернись!..
Катря не думала навіть, що це до неї, аж уже діти почали кричати: Катре!.. Тебе дядько кличуть!..
Вогники радості заблисли в очах дівчини. Але вона витримувала характер і вертала повагом, хоч хотілося бігти.
— Ну, давай уж твоє добро, бяри монисто, шут з тобой.
— Ні, ще й книжечку дасте. Яку, Тарасе? Тарасик показав найблискучішу. Червоненька палітурка й золотий хрест вибито посередині.
— О, брат ти мой! Етта ти... Губа, брат, у тебя не дура! А ти, дефка, што ж? Раз о^ну цену правишь, а раз другую? Ну, да уж ладно, ладно...
Йому навіть подобалося, що таке мале дівча, а так зуміло за себе постояти. Ганчурник і не знав, яку довгу школу перед тим пройшла Катря, як вона годинами вистоювала й дивилась на справжніх дівчат. З ними й говорить ганчурник інакше, й дає їм не те, що він хоче, а те, чого вони добиваються.
Ганчурник недбалим рухом кинув Катриного жмута до своєї скрині, дав дівчині разок пофарбованого намиста, а Тарасові роззолочений поменничок. Катря вдавала спокійну, хоч усе співало й грало всередині, а Тарасик не крив свого захвату; аж заляпотіли п’яти, як він кинувся до матері.
— Ма!.. Дивіться! Та ви тільки подивіться!
— Ох, яке ж і гарне! — машинально говорила мати, шурхаючи в печі.
— Та ви й не подивилися! Та ви, лишень, гляньте!
Мати повертала голову.
— Гарний поменничок. Це ти батькові дай.
— Навіщо батькові? Я сам буду бавитися.
— Що ж ти його у пісок понесеш чи що? Це річ церковна, бавитися нею гріх. Тут тільки догадався Тарасик розгорнути книжку й подивитися всередину.
Сподівався побачити там безконечне число різних малюнків, а побачив кілька клаптиків чистого паперу. Зовсім чистого, навіть нічого не написано.
Тарасик розчарувався. Йому здавалося, що ганчурник мусив би попередити, сказавши — дивись же, там картинок нема. Книжечка втратила ціну в очах Тараса й він байдуже віддав її матері. Але образ рудого ганчурника з подертим гречушником на голові, дзвінким голосом і швидкою мовою назавжди зостався в пам’яті хлопця.
XXXI
А то цигани приїхали. Десь там вони зупинилися за околицею, а одразу стало повно їх всюди, й наче аж гомін який пішов по селу.
Як тільки хтось перший гукнув — цигани! — піднялася суєтнява. Де висіло яке лахміттячко на тину, сорочка чи чоловікові штани — одразу зривалося, бо, відома річ, як тільки покажуться вулицею цигани — нічого не вдержиш на тину. Інші баби біти та хапали дітвору з вулиці.
Дівчата млосно думали про наявну можливість щось довідатися з будучого: Чи вернеться Степан із заробітків, чи прийдуть старости цього року та ще якби знати й від кого.
Хворі покладали надію на шептух-циганок, бо над них ніхто не відшепче. Дядьки дожидали циганів як майстрів ковальської роботи, бо циган природженний коваль. Дехто думав повести кобилу до циганських жеребцід, а дехто міняти надумав, сподіваючися, що він обдурить, а не його.
Отже, хоч усі нарікали на циганів, хоч кожен казав: "О! Вже принесло цю наволоч!", але все ж цигани входили якимось боком у нормальне життя села й село не відмовлялося від тої участі.
Тарасик бавився на вулиці з Ориною, коли через плоти, через огороди понісся крик: "Цигани!". Якимось бездротовим телеграфом то встигало приходити до кожної хати, і коли десь на вигоні забіліла перша циганська фура, то вже мати Тарасова вибігла на вулицю й хапала і своїх і сусідських дітей. Сусідка відробляє сьогодні залеглий день.
Тарас вибіг із хати. На вулиці одразу ж наткнувся на циганку. Це була нестара ще жінка, одягнена в яскравих кольорів лахміття, з великими сережками у вухах, перстенями на пальцях. Вона тримала за руку Явдоху Колужниченкову і щось їй нарозпів приказувала. А Явдоха і червоніє й ніяково посміхається... Сором їй, що виперлася на вулицю ворожити, а й відірватися несила, бо циганка говорить такі солодкі речі й взагалі — "як у во ко вліпила!"
Тарас пробіг. Вулицею йшло двоє циганів. Один старий, другий молодий. Чоботи у них добрі у обох, штани широкі сині, на плечах куртки розшиті узорами. Ідуть спокійно, розмовляють по своєму — певне, чимчикують до якого знайомого.
Тарасові кортіло на вигін. Коли прибіг — побачив незвичайну картину. Весь вигін засіявся білими шатрами. Стояли розпряжені кибитки, лежали яскраві
перини, подушки, ковдри. Горіло багато вогнищ і варилася страва.
Голі циганчата, як метелики, літали то туди, то сюди. Вони прямо фізично не могли встояти на місці спокійно, бо коли яке й стояло, то пританцьовувало й уся шкіра на ньому ходором ходила.
Із ближнього шатра вийшла молода дівчина, вбрана чисто, красиво. Це була, мабуть, дочка вождя. Вона стала проти сонця й якось жагливо потягнулася. Наче аж чути було, як хруснули молоді суставчики, як випнулися жадібні груди і вся постать, гаряча, пристрасна, томилася в одинацтві.
Недалеко в ямці бавилися циганчата. Вони побачили Тараса, щось поджерготіли між собою і, як хмарка шпаків, кинулися до нього. Тарас тікати. Але хоч і добре він бігав, та все ж не йому мірятися прудкістю з бистроногими циганчатами. Скоро вони догнали його й почали смикати в усі боки, регочучи та приговорюючи щось по-своєму.
Спочатку Тарас перелякався й хотів прикнути: "Мамо!" Але потім розсердився — я-ак не торохне одного в пику, а другого в живіт, а третього по шиї, то тих мов язиком змело.
Побігли кликати кого з старших, але Тарас не чекав і чкурнув додому.
— Де ти був?
— Циганів дивився... на вигоні... — а сам не здишеться.
— Матінко пречиста! Так ти ото аж на вигін бігав? Та там же ж цигани могли тебе ухватити!.. Бачив у них казани над вогнем? Отоб взяли тебе та й укинули в казан. Отоді б знав!
— Ма’!.. А звідки вони прийшли?
— ’То й зна... Ми об тім не знаємо нічого. Оце приїдуть невідомо звідки, побудуть тут трохи, а потім подадуться вп’ять хто й зна куди. Отак і ходять увесь вік.
-1 хат у них немає?
— Немає. Отак і живуть під отими своїми шатрами й зиму й літо — тому вони й до холоду привичні. Кажуть же, що як у циганки знайдеться дитина, так хоч би яка зима була, а циганка занурює дитинча у ріку, у воду. Тому вони усі такі тверді на мороз. Тільки якісь вони... хай їм ураг.