Дядько Ярема було почне:
— Тарасе!.. Та побійся ж ти Бога!.. Та хіба ж то чабанське діло — із книжкою возитися? Та ми ж так і скотину всю розгубимо!
— Нічого, дядечку! Одно одному не мішає. Я й скотини вгляджу й на куншти подивлюся. Хіба не все одно чи в сопілку грати, чи в книжку дивитися? А це ж така книжка, що їй і ціни нема.
— Ну да, нема їй ціни, бо вона нічого не варта.
— Е, дядечку, ні! Вона великих грошей варта.
— Воно й видно, що великих, коли навіть у підпасича є. Де ж ти отих великих грошей узяв, щоб таке диво приобрісти?
Тарас мовчав.
— Вкрав же ж? Правда, що вкрав?
Тарас сміється.
— Ні, дядечку, я не крав — я так узяв.
— Ну так узяв — все одно, значить, украв. Та то нічого, що вкрав — аби не попався.
Але не дивлячись на обіцянку Тараса, що він і скотини догляне, й книжки допильнує, частенько виходило так, що на тих дві роботи уваги Тарасової не хватало. Більше її йшло на книжку, на спостерігання явищ природи, на думи й безконечні мрії.
От присів, натирає часником окраєць хліба. З-поміж ніг спокійно, неквапливо виповзає старий вуж. Тарас не ворушиться й з цікавістю дивиться, що буде далі.
Вуж сповзає в рівчачок. Переповз на другий край, зупинився. Тарас устав — вуж підняв голову й сичить. Тарас кинув грудкою — вуж блискавицею в нору.
Або ляже у траву. Над ним небо безкінечне, а від того й думки стають безкінечними. Хто це мені казав, що на Великдень небо розкривається, і звідти ясність їде така, як від блискавки. І в тій ясності видно дрібні голівки — так то янголи. А хто удостоївся оте все побачить, так нехай що хоче просить у Бога —і Бог йому дасть. Тільки треба просити гарного. А як хто грошей попросить, то Бог хоч і дасть, але сердиться.
...Якби мені таке трапилося, я б попросив, щоб учитися малювати. Я думаю, Бог за таке не розсердився б. Я б святих малював, і Бога Саваохта. А що то у нього за трикутник над головою? Скільки не питав — ніхто мені не може до пуття розказати. Мо’ то планеда? Кажуть, є така планеда, що чоловік буде щасливий, а є така, що буде нещасливий. А є знов така, що чоловік, здається, і здоровий, і все, а нараз на нього щось таке нападе, що мусить іти куди очі дивляться. Отак прямо від обіду, від столу встане й піде хто й зна куди. І буде блукати тиждень, рік, аж поки планеда не мине.
І нараз чується чужа рука в патлах, а гнівний до останку голос кричить:
— Так оце той пастух, стонадцять копанок кінних чортів йому у горлянку? Так оце ти так пасеш, сукин син? Пасеш, а скотина по хлібові ходить? Та я з тебе й кишки висотаю!..
І гнівна мужицька рука в усю, не надержуючися, тріпле пастуха за волосся. Пастух кричить і ховає книжку за спину. Дядько це помічає.
— А-а-а!.. Так он воно чого скотина у спашу! Він книжечки читає!.. Ах ти ж падлючої анахтеми стервякового сина й син!..
Книжка в небезпеці. Книжці загрожує знищення. Коли зараз хоч за кінчик справи вхопить дядькова рука — амінь! Тарас збирає всі свої сили й здібності, гвинтом викручується з міцної жмені, зоставляючи там цілий жмут волосся. Та чорт його бери — аби книжка!
Тарас летить скільки духу. За ним гупають чоботища. Але ще зроду не бувало такого на світі, щоб пара чобіт наздогнала пару босих здорових ніг.
І в дивних мареннях, в безперестанно підвищеному настрої проходили дні для Тараса. То задумається й нічого не бачить, не чує, то нараз прийде охота пустувати й Тарас дурачиться аж дядько Ярема розсердиться й ганяється з ціпком. А то почне співати й кричить скільки духу:
А хто мені тройзілля достане,
То той мені дружиною стане!
Та так кричить, що дядько Ярема не витримає.
— Чого ти ревеш, як бугай? Дивіться на нього!.. Вивернувся догори раком і галасає, як на пуп! А скотина де?
— Скотина там, де їй і полагається буть! Все як слід, дядечку! А хочете я вам казку скажу?
— Я ще на дитину не перейшов, щоб казки слухати. То як людина вже зовсім постаріється, а мені твоєї казки не треба. Он діло стоїть.
— Діло, дядечку, не втече.
— А твоя казка втече?
— А моя казка втече, бо я оце зараз її надумав, а завтра забуду.
Цікаво дідові, що там за казку вигадав хлопець, а виду подать не хоче. Та Тарас і не дожидає дозволу, а одразу зачинає — і через хвилину зачаровує діда до того, що той забуває і скотину, і що він не мале дитя: роззявить рота й старається не пропустити й слова.
Казка ніби й відома: ті ж царевичі, ті ж пригоди, ті ж сучинські й песинські сини, жар-птиці й вовки, але до того всього вміє хлопець додати стільки своєї фантазії, так розквітати скромну фабулу, що дід не пізнає знайомої казки. На кожнім кроці несподівані випадки, фантастичні пригоди і все те в якімсь блискучім каскаді, в безконечно бистрім калейдоскопі. І коли Тарас закінчить якимось несподіваним акордом своє оповідання, дядько Ярема ще довго сидить мовчки, не розуміючи, як і коли він вернув сюди з казкового світу.
А скотина де? нараз пригадується сумна дійсність. А скотина, не зачарована казкою, живе реальним життям і дійсно знаходиться не там, де треба. Та тепер уже і пастух і підпасич чують себе однаково винними й гасають удвох, приводячи до порядку скотину.
— Ну, не чортів тобі хлопець! Забив мені баки своєю казкою, а тепер і бігай на старості літ! І де ти на мою голову взявся?
А то нападе на Тараса релігійний настрій. Іде до церкви й не помічає вже ні Богорського, нікого. Чує тільки прихід якихось благословенних хвилин, внутрішнє підняття, захват і бажання піднятися кудись у тих хмарах ладану, у тих співах ангельських. Зі стін дивляться суворі обличчя святих, образи всі прикрашені васильками, гірляндами паперових і живих квітів, рушниками, хустками вишиваними — і все це таке безконечно гарне, безконечно миле, дороге. Він знає, хто яку квітку приніс, хто який рушник повісив, а від того ще тепліше стає на душі, ще більше радісно.
І люди всі оті, що гудуть зараз "оченаш, ожі їси" — всі ж вони браття і сестри, всі вони рідні, всі вони одна сім’я. Цілував би їх усіх, плакав би, радісно обіймаючи. Груди повняться широким безкраїм почуттям любові до всіх людей. Вже немає ні злих, ні добрих, а тільки люди, всі однаково варті любові і жалості за свої терпіння.