Безмежна велич цього почуття витравлює з душі весь бруд і неприязнь і злобу — і хлопець чує, як він ніби на могутніх крилах яких підіймається над світом і звідти, з висот безмірних, взирає благостно на землю, на її моря і гори, на людей, звірину і комашку маленьку. І з тої віддалі перестає вже буть помітним дрібне зло людських відносин, і заздрість, і ненависть, і все, що нищить квіти на землі і робить пекло з неї.
Виходить Тарас із церкви у тім благовіснім оновленню, і йому здається, що всі люди привітно до нього всміхаються, й сам він починає привітно до всіх усміхатися. У звичайнім привітанні товариші "Здоров, Тарасе!" — чується йому ласкавість, і він відповідає з подвійною любов’ю, бажаючи за ласку винагородити ще більшою ласкою.
І ходить потім полями за своїм стадом і все співає церковних пісень, а серед них свою любиму: "Настави мя, Господи, на путь мой".
І от раз трапилося, що він отак поринув у своїх —богомільних настроях. Напливли вони на нього хто й зна звідки з якоюсь небувалою досі силою. Він упав на коліна у бур’янах і молився.
І так любо якось йому стало після тої молитви, таке якесь щастя переповнило всю істоту. Погляне на небо — і небо всміхається йому своєю непереглядною блакиттю. Подивиться на далеке село — і воно радує око своїми біленькими хатками у вишняках, контурами вітряків. Перенесе погляд на своє стадо — навіть ягнята, здається, радіють і привітно кивають голівками.
А над усім тим морем благостині — Сонце! Сонце матір, сонце добродающий Бог! Тепле проміння його проникає всю природу, всьому дає оцю радість життя, безконечну усолоду свідомості існування.
І від цих незвичайних таємних почувань, від їх особливої напруженості Тарас кинувся головою в траву, притулився обличчям до землі і вдихав її материнський задах, мов зливався з нею воєдино, розтоплювався в її всещедрій милості і добрі.
І чи довго так він лежав у тім екстазі — не знав сам. Тільки нараз, і то знов раптово, сталася криза.
Хто й зна звідки прилинули нараз отруйні думки й слова — і вмить спалили всю висоту, роздробили усі п’єдестали, а уламки потопили в калюжах. Хто це зробив так, які сили навіяли ті думки й слова — не знати, а тільки отруя влилася в усю істоту, розмлявила, ослабила. Мов ригнув хто тими словами, наблював у священну чашу, занечистив повітря і розреготався смердючим сміхом. І в смороді тім щезли високості, зник екстаз, погасло полум’я напруженої радості.
— А все ж ти тільки пастух. І пасеш ти чуже стадо, і живеш у чужій, хоч і батьківській хаті, і Бог твій оцей, якому ти молишся та плачеш, не дав тобі анічогісінько!
Як підколотий, зірвався Тарас на ноги. Глянув довкола — і не дізнав Божого світу. Небо стемніло і бездушною до жорстокості здавалася його синь. Сонце пекло немилосердно, як кат лютий, душило легені, висмажувало уста, репало ноги. Село далеке стратило контури й стало чорним і нічого в ньому не було веселого.
Поглянув Тарас на ягнята — чужі ягнята. Подивився на хати — чужі вони і непривітні. Справді не дав тобі Бог нічого. Уродив і кинув. Як сліпе щеня на роздоріжжі! Як черв’яка у колії, що його роздавить перше колесо! Живи й гний, або здихай, бо все одно ти нікому не потрібне, брудний, вошивий!..
Тарас голосно заридав. Так голосно, що сам того не сподівався. Він хотів перестати, бо сором же хлипати такому великому хлопцеві, але не міг і плакав ще голосніше. Все одно ніхто не чує.
Тарас помилявся. Недалеко при самій дорозі був підмет і ризка конопельок на ньому. Дівчина вийшла туди й вибирала плоскінь, злегенька мугикаючи пісеньку. Почула плач. Вона не знала, хто плаче й чого, вона не знала чи то справжній плач чи, може, удаваний, але вже кинула роботу, вже побігла. Чула плач — і бігла його заспокоїти. Такий закон жіночої душі.
Побачила хлопця, пізнала.
— Тарасику! Це ти? Голубчику!.. Та чого ж ти плачеш?
І дві теплих ласкавих дівочих руки обвили нараз шию Тарасову й підвели йому голову. Він глянув — це була Оксана.
Так, це була Оксана. Але не та пустотлива дівчинка у коротенькій спідничині та в перешитій маминій сорочці. Ні! Це була дівчина Оксана, властителька світу! Це було прекрасне створіння, що от іще недавно глянуло на світ широко розкритими очима, а в тім погляді була безконечність. Там була і свідомість своєї краси, і своїх прав, як дівчини, і свідомість обов’язків і потреби їх виконання. Тут було і передчуття приходу великого щастя Любові, і прозрівання свого материнства і готовність нести його. І була тут радість життя, радість пісні, радість радості нарешті. А все те разом творило її, Оксану.
— Я Оксана! — звучало гордо від цієї стрункої постаті, тонко обтягненого плахтою стану, упругих дівочих грудей під сорочкою, довгої темної коси.
І хоч була вона старшою від Тараса на три з чимось роки, але між ними лягла вже безодня. В минулім році вона теж на три роки була старшою від Тараса, і в передминулім теж, але тоді цього не помічалося. А тепер?.. Та він же ж іще хлопчик — от чому так вільно і так не соромно було обняти його й приголубити. Більше!.. Оксана обтерла йому сльози рукавом своєї сорочки і поцілувала.
І... наче сонце засяло серед темної ночі! Наче в пустині окропив хто спрагнені уста водою зцілющою! Якесь нез’ясниме блаженство розлилося по всій суті Тараса і він, не розуміючи що з ним твориться, поводив очима довкола. І почув, що наче прогрішився перед усім світом, наче образив його, коли відчужився й відділив себе від нього.
"Та це ж моє усе!.. Моє!.. І лани, і гаї, сади!.. Весь світ мій, бо я — частина його, бо ми — одно! Він мій, а я його!.."
— Оксаночко!.. — прошепотів хлопець і притулився до дівчини. Та й це було солодко і так одразу зробило до глибини заспокоєним, утішеним. Тільки хіба дитиною малою, коли присниться лихий сон уночі, пригорталося дитя до матері, а вона заспокоювала одним рухом руки. І дитина, тулячися близько, почувала захист, особливе материнське тепло, солодкість і спокій. Але то було інакше...
— Ти ж уже парубок! Як же тобі не сором плакати? — говорила Оксана, а Тарас слухав той голос, як музику небес. Знайомий любий голос, а не той. То був дівочий голосок, що переривався на якихось критичних нотах, а це був глибокий грудний дівочий альт, що в солодке тріпотіння приводив нерви і кружив трохи голову...