Сльози наче очистили Тараса, примирили його з дійсністю. Зітхнув, мов востаннє ховаючи все минуле — і гарне й погане — і швидким кроком пішов по дорозі.
До Лисянки прийшов, як іще тільки почало розвиднятись. Іти до диакона ще рано. Діватися ніде. Тарас пішов до річки.
На греблі щось маячило. Горб — не горб, хата — не хата. Звідти доносилися людські голоси. Тарас пішов на них.
Горб, що звернув на себе увагу Тараса, то був панський дормез. Загруз у непролазній грязюці. Гребля була давня: верби, що росли на ній, були вже старі, їх було мало, а й ті, що зосталися, були пообчухрувані.
Бажаючи подивитися на панський берлин зблизька, Тарас почав стрибати з пенька на пеньок, щохвилини рискуючи впасти або в грязюку, або в ріку.
Під однією вербою багнюка була така, що не можна було й думати пробратись. Тарас учепився за гілку й подряпався на вербу. Розглянувся з неї, де сухіше, й скочив досить близько від берлина.
Він був порожній. Загруз, очевидно, ще вчора, бо здорово його засмоктало. А оце, мабуть, дядьків позганяли витягати. Мовчки талапкалися вони вище колін у грязюці й неспішно налагоджували волячу запряжку. Ніч іще не скінчилася зовсім — і в тій сірій гущавині ворушилися мовчазні постаті. Нікому не хотілося говорити, чулося тільки шльопання по грязюці великих чобіт та
відсапування волів. Тарас підійшов ближче.
— А тобі чого тут треба? — почувся з туману голос. В голосі тім чулася досада, чувся докір долі, яка велить от талапкатися в смердючому багні в той час, коли добрі люди сплять собі під кожухами, підгорнувши ноги.
Тарас нічого не відповів і мовчки відійшов трохи далі.
Люди вовтузилися коло посудини. Гейкали на волів, кричали один на одного, сварилися. Потім, приготовивши все, сіли покурити. Хто притулився біля колеса, хто так присів на горбочку.
Один дядько не курив і стояв збоку. Тарас підійшов до нього й несміло запитав.
— Дядечку... А де тут у вас живе отець диякон?
— Який? У нас їх два.
— А той, що образи малює?
— А-а! Цей живе тут недалечко. Якби повидному, то я б тобі й звідси показав. Тільки його нема дома.
— О-ой!..
— Чого ти? Хіба дуже треба?
Тарас не відповідав і тільки похнюпився.
— Образи повіз, то, напевне, закубрячисть. Днів на два.
Тарас мовчав.
— А тобі хіба далеко додому?
— Мені нікуди йти, — прошепотів хлопець.
— Нікуди йти-и?.. Як це так?..
— Я сирота...
— Сирота-а, — протяг дядько і в голосі його почулося щось тепле. — Сирота... та-ак... Ну, а навіщо ж тобі отець диакон? Родич мо’ чи що?
— Ні... Я хочу вчитися малювати.
— Ма-алю-ва... О-о-о!
Голос дядька виявив крайню ступінь здивування. Мужицька, як по всьому видно, дитина, а хоче вчитися не ковалити, не шевчити чи там римарювати, взагалі якомусь пристойному ремеслу, а малювати! Це вже щось направду чудне.
— Хм... малювати... І вигадає ж!.. Чого це тобі заманулося такого? Це діло, брат, не наше, не мужицьке.
Тарас і сам одною своєю, мужицькою частиною знав, що це діло справді якесь воно для нашого брата непідходяще, але що ж він міг поробити, коли його так нестримно тягне до того немужицького діла!
А дядько роздумує, сам із собою говорячи:
Так тобі нікуди діватися... сирота значить... Ну, від сирітства не то малювати — танцювати підеш учитися, це вже таке ділю. Так знаєш що? Як тобі ніде діватися, то ходім до мене. Побудеш у мене, поки отець диякон приїде.
Тарас підняв вдячні очі на дядька.
— А де ж ваша хата?
Дядько усміхнувся гірко.
— Хати у мене нема. Я живу у корчмі, у наймах. Скажу, що ти мій племінник, то, може, Хайка не вижене. Оце берлин загруз. Пани у нас у корчмі заночували, а мені велено берлина стерегти. Так я оце й вартував тут цілу ніч. Тепер моя варта закінчилася, берлина повезуть волами, а ми з тобою підемо.
Дядьки тим часом перекурили й тишина замінилася гейканням, гуканням, криками. Великий дормез хитався в усі боки — от-от перекинеться! Тарасові прийшла до голови подібність до Ноєвого ковчега; його теж, мабуть, так швиргало на хвилях. Селяни підпирали махину з обох боків і брели в рідкій грязюці вище колін.
Тарас із своїм новим знайомим ішли боком греблі. Хлопець вибирає, де сухіше, а дядько ступав прямо, куди попало, йому, очевидно, було однаковісінько. Та й справді: зайва пригорщ грязюки не могла вже нічого додати до його без краю забрудненої одежі. Та й взагалі йому, мабуть, було все одно.
Прийшли до корчми. Вона здивувала Тараса. Подвір’я було брудне, голе, ні деревця, ні кущика. Тільки великі будяки торішні та купи смердючого сміття.
Довкола якісь кривобокі сарайчики, комірчини, повіточки, а скотина — назимок і дві корови, кошлаті, згорблені, туляться, перемерзлі коло плоту, очевидно, не маючи приміщення й на зиму.
І все ж найстрашнішим у всій оцій обстановці був отой дядько, що привів Тараса.
Свита була колись сіра, а тепер уся поділилася і вздовж і впоперек; латок на ній ї чорних і зелених, і всяких інших кольорів було більше, ніж цілих місць, а й латки ті були протерті й обвисали шматтям то там, то там. По цій свиті підперезаний був дядько вузеньким ремінцем, на якому висів ніж у шкіряній піхві.
Брудна, аж чорна сорочка не сходилася на вкритій зморшками шиї й була стягнена шматком верьовки. Штани розлізлися так, що холоші надівалися окремо й держалися тільки на одній великій латці ззаду. Постоли на ногах оббилися й плюскали грязюкою.
А сам він був високий, широкі плечі, широке чоло, широкі груди, мускулисті, хоч і схудлі руки. Брови чорні, густі, нависли над карими сумними, майже погаслими очима, глибоко схованими під чолом. Вираз тих очей був попросту страшний у своїй безнадійності, як страшним був і осцплий голос, що ледве добувався з грудей.
Бачив Тарас нужду, сам її знав, але такого ще не доводилося зустрічати.
II
Дядько привів Тараса до своєї комірчини. На підлозі було кинено трохи соломи — ото й усе убранство кімнати.
— Тут я сплю, — якось наче винувато сказав дядько.
Посідали на тій соломі.
— Дав би тобі поснідати, бо ти, певно, голоден, але не маю нічого. Оце хліба окрайчик та водичка. Хочеш — їж.
Тарасові й те було добре, бо він зовсім нічого не їв. Почав їсти й трохи осмілів.
— Так оце ви тут і живете, — не то питаючи, не то стверджуючи казав Тарас.