— Отут я й живу, синку.
— А що ж — хазяїн вам платить?
— Ні, синку, не дістаю я нічого.
— А як же так?
— Та так же. Мене сюди опреділено від двора. Це вважається, що я роблю
на двір.
— А що ж ви робите?
— Що роблю? А все. Я і в ліс по дрова їздю, корчму отоплюю, за кіньми хожу, за скотиною, воду таскаю. їду, куди Янкель пішле — чи там до гуральні по горілку, чи до броварні по пиво... Уночі вартую...
— Щоночі?
— Щоночі.
— І за те все нічого не дістаєте?
— Нічого.
— То, може, хоч на празник що дасть?
— Ні, синку. Оце вже другий год служу, а ще й однієї копійочки не дав. По обов’язку то я ж тільки отоплювати маю корчму й вартувати — ото моя робота. А він, бач, запріг мене до всього. "Ти, каже, при корчмі состоїш і при корчмі должен усе робити". Оце пани, часом, ночують, услужиш їм чим, а вони й дадуть злотий або два. Так він, лиха душа, й те відбере. Ти, каже, при корчмі состоїш і це все при корчмі". Так і дивиться, щоб хто не дав мені, случаєм, чого. Зараз: "А що тобі дав пан? А що тобі дала пані?"
Тарас пригадував, як сам мусив віддавати Богорському зароблені за "Псалтир" копійки...
Снідання закінчилося. Навіть крихітки, що впали на одежу, пострушували в долоні й укинули в рот. Тарас спитав.
— А де ж ви обідаєте? Хазяїн дає обід?
— Ні. Обідати я мушу йти до двору. Якономія тут у нас верстви півтори, то я йду туди. А як негода чи хуртовина, то й не йду. З’їм шматок хліба, як оце зараз, та й квит.
— А тут нічого не дають?
— Ні. От уже другий год служу, а вони й ложки борщу не дали. А як у мене що є — заберуть. Он у минулу суботу стояли пани, попросили пшона. А в мене було пригірщ зо дві. То Хайка й бігає за мною: "Дай... Дай, Остапе! Я тобі завтра пшоно верну, а гроші сама з їх долучу!" Забрала пшоно й гроші получила, а мені ні пшона досі не вернула, ні грошей не дає.
Остап помовчав.
— А ото колись заїхали пани, хотіли попоїсти, а нема на чому, бо у жидів же все каширне, нікому до нього й торкнутися не можна. Пани побачили новий посуд глиняний у корчмі на полиці й кажуть — продай. Янкель заправив за череп’я, як за рідну маму. Пани аж здивувалися на таку ціну, але купили.
На від’їздному подарували той посуд мені. Та ще й наказують:
"Гляди ж, Остапе, не віддавай посуду! Цей посуд ми купили за такі гроші, що на них можна би купити справжній панський. То ти це знай. Оце ми перед ними самими тобі це говоримо (а воно й Янкель і Хайка тут же стоять), щоб вони не сказали, що то їх посуд".
Остап замовк і мовчав досить довго. Аж Тарас запитав:
-Ну?
— Та що ж "ну"? Тижнів так через три оті самі пани, дай їм Боже здоров’я, їхали назад. Уже до корчми й не поступали, а стали на дорозі й нагукали мене.
— Ну що? Як посуд? — питають.
— Одняв, кажу, Янкель.
— А навіщо ж ти віддав?
— А що ж я з ним удію? Мій посуд та й мій.
— А ми ж тобі казали, що за нього великі гроші плачені!
— Та що? Хіба вони того не чули?
— А грошей не відняли, що ми тобі дали? А вони, я й забув, дали мені ще й грошей трохи.
— Та ні, кажу. Про гроші я не признавсь. Шукали по кишенях, так зась, бо я взяв та й заховав під колодку на дривітні.
— Що ж ти собі купив за ті гроші?
— А що мені купувати? Я про смерть держу, щоб було за що поховати. Та оце, як говів, то попові дав трохи та бубликів купив, людям роздав, щоб на тім світі у добрі побачитись із своїми...
Похитали пани головами та й поїхали. Дали мені оцю сорочку й штани, бо ті, що на мені були, попадалися зовсім. А тепер, бачу, й цим край прийшов.
— А переміни у вас хіба нема?
— Була, так вразька Хайка зняла з горища й подерла на ганчірки до печі.
Тарас радить.
— А ви б, дядьку, пожалілися панові.
— Ет! — Остап тільки махнув рукою.
-Чому? А може ж, він і пристрашив би Янкеля.
Остап подивився на Тараса, як на малу дитину.
— Я панові непотрібен. А Янкель йому потрібний. Так чого ж пан за мене буде заступатися?
У двері просунулася жіноча голова. Очевидно, це була сама хазяйка.
— Он ба як добре! Роботи скільки — а він сидить!..
— Я снідав.
— Ти тільки й знаєш, що снідаєш. Гуси не прийшли — треба пошукати. Може, хто перейняв? А це хто у тебе сидить?
— Це мій племінник.
— А чого йому тут треба?
— Діло вказало.
— А довго він тут буде?
— Як діло вкаже.
Гляди, щоб недовго. Бо ми не можемо чужих людей тримати. Ще підпалить.
На дворі почувся гомін, стукіт колес. Голова зникла, але через хвилину виткнулася знов.
— Пани приїхали! Піди до коней. За гусьми потім збігаєш.
Остап вийшов. За ним вийшов і Тарас.
Із брички вийшла пані й друга, молодша мабуть, дочка. Тарас залюбувався. Чому ці панянки усі такі гарні?
Пані сказали щось одна одній по-чужоземному й не пішли до корчми. Попросили Остапа винести їм ослін сюди.
У двір увійшла молодиця. Привіталася лагідненько й запропонувала паням молока (два глечики принесла) і теплих іще паляниць.
— Яку хочете, таку й беріть. У мене палянички одна в одну. М’якенькі, легенькі — як пух!
В цей момент вибігла Хайка з корчми й накинулася на молодицю.
— Як ти смієш їм продавать? Ти до мене принесла* то мені й продавай. Я сама куплю, а вони тоді в мене куплять.
— Я своє добро всюди смію продати. Та ти мені й не даси стільки, скільки вони дадуть.
— А скільки тобі треба?
— По вісім шагів за молоко й по шість за паляниці.
— Що ти? З глузду зсунулась?.. Вони ж у тебе вчорашні!
— А щоб тобі так легко дихать, як вони вчорашні!..
— Бери по п’ять шагів — більше тобі ніхто не дасть.
— Та оці пані зразу мені дадуть більше!
— Пані не знать яких паляниць їсти не будуть. Я почала в тебе торгувати —мені й продавай. А другому в моїй корчмі не смій!.. Ми он скільки за корчму платимо. За молоко бери по сім. Я ж даю добре — чого ж тобі ще? А за паляниці по п’ять. Якби сьогодняшні... Та й важкі... Як камінь! — і хитала паляницею на руці.
-1 чого б я оце тобі віддала по сім? Та коли б сина завтра не виряжать та на чвертку не треба було б, так я б до твоєї клятої корчми й повік не заглянула.
— Ну оддаєш по сім з половиною? Більше не дам!
— Та бери вже, хай тобі абищо! — сказала молодиця й звернулася до старшої пані. — Ви там їй по шажку перекиньте, то вона вам і віддасть. А паляничку одну таки у мене візьмете — все одно вона всіх не забере.