— Та лягайте вже, мамо — я завтра сама підмету.
— Ні, дитино, не годиться. Цієї ночі до хати янгол прийде. Та як буде не підметено в хаті — зачіпатиметься за сміття. А хіба ж воно гарно? І ти як виростеш — все замітай хату перед празником.
І всі вже заснули, а мати все товчеться — ніяк не переробить бабської роботи. І вже пізно-пізно підлила олії до каганця, поправила гніт і, помолившись, випростала натомлені кості. Заснули всі. Мирний сон злетів на цю трудящу селянську сім’ю. І янгол незримо ходив по хаті... Тихий, усміхнений... і за сміття не зачіпався.
XV
На другий або на третій день закликають батько гостей. Це ознака єднання з колективом.
Гості приходять. У кожного паляничка. Помоляться, сідають та все так поважно, не спішачи.
Балакають із батьком, а мати коло печі, хіба зрідка вкине яке слово. А далі ззирнулися батько з матір’ю. Батьків погляд означає: "Ну, як там у тебе, стара?" А материн: "Та вже готово, можна".
Батько встає, ліпить три свічки коло образів, олійку засвічує, а мати вже держить напоготові покришку з жаром. Батько підперізується поясом. Це підперізування теж має ритуальний характер: робить господаря жерцем. Батько бере покришку, насипає туди ладану. Всі присутні встали, а батько кадять перед образами й по всій хаті, шепочучи молитви. Скінчивши, ставить кадильницю на покуті й зніймає з себе пояса — жрець скінчив.
— Прошу чесних гостей зговорити отченаш! — голосно каже батько й сам починає молитву. А тисячу літ тому це було заняття. За ним повторяють усі присутні і мішаються густі мужичі голоси з тоненькими діточими.
По молитві, батько запрошує гостей до столу.
— Прошу ваших милостей — мостіться. Невелика наша хата, та яка єсть.
Гості залізають за стіл поважно, не спішачи. Діти на полу, а мати й не сідає
зовсім; вона коло свого жертвенника. Правда, "для годиться" хтось скаже:
— А ви чого ж не сідаєте? Без хазяйки, знаєте, й стіл кривий.
— Дякую, дякую... Я сяду, — відповідає мати, але й люди знають і вона знає, що сідати не буде.
— Ану, стара, давай там чого на підвалину.
Перехристившися, усі з’їдають по шматочку хліба. Хліб — основа життя хліборобського.
Мати ставить миску з капустою на покутний кінець стола й другу на сірий — для сімейства. Батько бере чарку в праву руку, лівою наливає й возглашає насамперед формулу єднання з предком. Так велить колектив. Він не хоче чути себе одірваним в часі, він установлює твердо свою безпереривність — і тому перше слово дядька Григорія в цю урочисту хвилину:
— Ну, пошли ж, Боже, помершим душам царство небесне.
Слідуюче слово — теж за колектив! Тільки не в часі вже, а в простороні.
— Кого нема серед нас — нехай легко згадається.
І тільки потім — центральна частина колективу — присутні.
— А нам пошли, Боже, вік та здоров’я. Щоб цей празник опроводити та й на той год діждати легенько й веселенько з вами, здоровими. Будьте здорові, любі мої гості! І ти, стара, будь здорова! І ви, дітки!
Всіх треба згадати, сприймаючи влагу здоров’я, да ізліється на всіх її оздоровлююче начало.
Чарка обходить круг столу, а батько тимчасом крає хліб.
— Кажуть, що по першій не закусюють. Це так старі люди казали, а ми за ними. Ну, будьмо ж здорові! Будьте здорові усі! Будь здорова, стара. Даруй, Боже, благо й весело. Даруй, боже, щастя-долю і хліба вволю. Хліба найперші А до хліба посилай, Боже, і капусту, й огірки. Щоб діждали садить, поливать і в добрім здоров’ї споживать.
Це вже магічне закляття на добробут. І на нього мусять пролитися краплі священої влаги й скріпити в родючості.
Знов чарка іде в коло. Першу усяке випивало повну, бо то за колектив. Другу вже хто хоче — п’є половинку, а хто не хоче — тільки губи примоче.
Обчастувавши, батько робить на борщі хрест ложкою.
— Господи благослови! Гості дорогі — прошу покорно. Годуйтеся. Прошу покорно закусить, а хоч позвольте й повечерять.
— Яко же согласно вам, тако же і нам, — відповідають гості. Люди починають їсти. Не спішачи, повагом. Мати доливають у миски капусти.
На другу страву покришене м’ясо. Але вважається чомусь мало приличним уживати слово "м’ясо", тому батько каже:
— Он ба!.. І опеньки знайшлися!
Тарасові смішно. Він знає, що це "тільки так", але все ж чудно.
Знов появляється чарка на сцену, знов батько примовляє. Тільки тепер уже просто — священна частина скінчилася.
— Роди, Боже, хліб, ну а до хліба щоб і оці опеньки були.
— Щоб легко було до стіжка ходити! — додасть хто-небудь. Раніше робив возглас тільки жрець, старший в роді, господар; тепер уже мають право говорити всі.
Мати ладять галушки, а батько закликає.
— Ану лишень, стара — поздоровкайся й ти з нами.
Це — ласкаве припущення владикою й рабині-женщини до краєчка столу. Катерина, зашарена, червона від печі, наскоро витерши руки об запаску, бере у батька чарку й примовляє на свою чергу. Її формула проста й більш служебна.
— Дай же ж, Боже, щоб родив Господь пшеницю й усяку пашницю. Щоб
діждали жать і споживать і людям честь оддавать.
Після галушок — каша з молоком. Батько наливає, припрошує випити, але за кожним разом все менше й менше п’ють. Не всі однаково охочі.
— Приспоряй, Господи-Боже, росу, щоб корівки лучче доїлися!
Мати досипають миску, але вже ніхто не їсть.
— Годуйтеся! Добирайте! — просить батько.
-Спасибі! Вже вдовольнилися!..
— Нехай Господь наповняє довіку.
Батько й мати ще просять, гості ще відмовляються. На заїдку ставлять мати озвар, після якого йде вже кінцева формула.
— Ну, прошу вибачити, гості дорогі. Не моя скупість, а така спроможність.
Усі встають, моляться, дякують батькові, матері, навіть Катрі й Микиті.
— Спасибі й тобі, батькова дочко! Спасибі й тобі, батьків сину!
— Прошу покорно ще посадовитися, щоб і у нас старости сідали. Хоч воно й рано ще, а все ж колись доведеться, каже батько. Це він просить благословення колективу на будуче щастя своєї дитини.
— Нехай усе добре сідає у вас і у вашій господі, — кажуть гості, сідаючи. Він задоволений, колектив, і шаною й їжою, і питвом, отже охоче благословляє.
Мати витягають з печі варенуху. Це вже над міру розкошів! У всіх виривається радісне "О-о-!"
‘ Хтось із смаком додає: