— Оце б у садочку та під грушкою. Та розстелити ряденце та полягати кружка, а її, голубочку, у мисочці посередині поставити та й потягати з соломинки!
— Ви ще чого вигадаєте!
— А що ж тут такого? Бог дасть — діждемо літечка святого, то дядько Григорій нас іще закличе. На варенушку! Правда, дядьку Григоріє!
— А як же! Аби були живі та здорові!
І посідають усі, де кому зручніше, злегенька потягають ложками варенушку і йдуть речі. Тиха, спокійна бесіда людська.
XVI
І про що тільки не наговоряться тут люди! Чого тільки не наслухається Тарас! Це його перша школа. Спочатку, очевидно, про божественне, про святих, причім виявляється, що найбільші симпатії дядьків — по боці св. Миколая. Це мужицький святий.
Він за мужика дбає, за мужика оступається перед Богом, іноді готовим сотворити й несправедливість. А дядько Онопрій заявив, що св. Миколай і родом навіть із Київа.
— Він так же й прозивається: святий Миколай мирнокиївський.
Микита давно вже побіг на вулицю; Катря пошоптом каже матері, що піде до подруги — і тільки Тарасові не обридає слухати. Розмова перекидається на таємні речі в природі, на скарби — як їх можна узяти, хто брав, а хто не вмів. Часом страшно стане Тарасикові.
— Вийшло воно й сіло. "Копаєте ?"— каже... "А годову принесли?"... Бо то-ж, бачите, голов’яні гроші були, на голову заложені.
Дехто сумнівається в тому усьому. Особливо чумаки, як нарід бувалий.
Старий Степан Крепило так той прямо говорить:
— А я думаю, що то все бабські вигадки. Бо от уже й прожив чимало й світа бачив, а нічого такого ніколи не траплялося.
Інші чумаки підтримують — і розмова непомітно переходить на чумачку. Тарасикові цікаво. Чумацькі пригоди — це ж джерело всякого мужицького знання. Тут тобі й географія, і космогонія, і економіка — словом, усі науки.
Батько Тарасів так той больше бере з поетичного боку.
— Не знаю, як кому, — говорить він мрійно. — А я, як виїздю у дорогу, так... ну, от знаєш же й куди їхати і все, не один раз бував, їздив — а на серці все якось... ну, не можу сказать. Так наче ото стоїш над ставком і треба тобі туди скакати, а ти не знаєш, яке там дно, може коляка стирчить.
— Це тобі, мабуть, Грицю, смерть у чумачці написана.
— Все одно де помирать, ну тільки люблю я це діло так вище всього. Виїдеш за село — ранок підіймається, сонечко сходить, земля парує, волики йдуть бадьоренько, і на душі так тобі спокійно та радісно. Гей-гей-а-гей!.. Стелиться дорога перед тобою, ген далеко могила синіє... Господи!.. Вся премудростею сотворив єси!..
І дядько Григорій поводить по всіх своїми лагідними очима, мов хоче всім передати свій поетичний настрій.
— Та воно то гарно, як гарно, — обзивається хтось, — ну тільки не все воно гарно буває. Ото як у десятому році спека була. То трава вигоріла, вода висохла — ні їсти, ні пити скотині. По шляху курява й не лягає, а так стовпом і стоїть. Воли від поту аж чорні йдуть. Дихати нічим, то вони стануть, стоять, тяжко поводять боками, а сльози з очей тільки кап-кап... Так знаєте, люди добрі?.. Що лучче взяв би та ніж собі в горло вгородив, як ото дивитися на муки скотини!.. За яких-небудь три-чотири дні стали мої волики, як скіпки. Силу втратили, не можуть їсти, не хотять і пити. Лежать без руху, лежимо й ми, чумачня, під возами, як мертві. Ох і не приведи, Мати Божа, такого!..
— Добре в жароту та добре ж і в дощ, — обзивається другий. —Я возив на Дін деревню: восі, колеса, вила — таке. Та як двинув дощ із двору, так не переставав і до самого місця. Дорога розкисла — ноги не виволочиш. Вози позамокали, шиї у волів попріли, що бідна скотина аж дрижить уся, як ти їй ярмо надіваєш.
Чумаків тільки зачепи, то їх і за ніч не переслухаєш. Дядько Свирид перебиває й розповідає про панського ворона.
— Гарна така птичка у пана єсть... Як приїдуть ото мужики та стоять серед двору, познімавши шапки, так ворон той уплутається якому дядькові в патлі, та й скубе... А зняти не смій, бо пан стоїть коло вікна та аж заходжується з реготу.
Ворон крав блискучі речі й носив собі у гніздо. А пан вину складав на хлопця Кирюшку, й бідного Кирюшку катували, як злодія.
Випадково вийшло наверх, що краде ворон. Показали панові воронове гніздо, де лежали усі пропавші речі.
— Ну що ж пан?
— А що ж пан? Посміявсь, що така втішна птичка.
— А Кирюшка?
— А що ж Кирюшка? Більш не били, от і все.
Жаль Тарасикові Кирюшки. А дядьки вже зійшли на панщину й ні про що більше говорити не можуть. Сусідній поміщик Монастирський, пан на Рушківці й Неморожі, а дає такі "уроки" на три дні, що люди не можуть справитися й за п’ять і за шість, отже роблять безпрестанно тільки на пана.
— Молотять цілий тиждень, а в неділю люди до церкви, а неморожани куди? Панське жито віють.
Пан велить усе жати — і в маєтках Монастирського усе жнуть: і жито, і пшеницю, і овес, і ячмінь, і просо.
— Тільки трави не жнуть.
Людей з одного села переганяє робити на лани другого, а часу, витраченого на ходіння, в панщину не рахує.
— Годує кашою з прілих крупів та хлібом із посліду житнього, що в ньому й ячмінь, і гречка, і горох, і овес — усе, чого хочеш.
— Під час жнив робити велить людям своєю скотиною, своїми возами, а в неділю замикає селянські вози у сараю, щоб ніхто не звіз свого хліба раніш поміщицького. І людський хліб достоює на полі до осени, приростає й гниє у копах. Та й на слідуючий рік не вродить, бо весною теж пан велить поробити спочатку всі економичецькі роботи, а потім уже роби на себе. А воно, як виореш пізно та*наскоро — який уже там урожай.
— Прийде зима, люди голодні — а на заробітки пан не пускає. У кого є що продавати — продають, але знов же не смієш кому іншому продавати, а тільки поміщикові. А поміщик за півдарма усе купує. Кому нічого продавати — йде до пана позичати. Пан дає посліду, а сплати вимагає чистим зерном і більшою мірою. Не зміг заплатити — пан переводить борг на панщину, на робочі дні.
Невесело стало в хаті по тих оповіданнях. Щез добрий настрій доброї бесіди. Поглядає Тарасик на дядьків, а обличчя їх похмурніли, руки стискаються в кулаки.
— А ще ж Монастирський лагідно поводився супроти того, яке завів його племінник Бардецький. Цей уже прямо почав грабувати та й годі. Зайшла свиня у спаш — заріже. Ходить отарка овець — візьме собі баранця на обід. Два дядьки купили у Бардецького лісок на зруб. Бардецький гроші узяв, а коли дядьки почали рубати лісок — відібрав матеріал, а дядьків закував у залізні кайдани за самовільну порубку лісу. І так, закованих, тиждень ганяв молотити хліб.