Таким чином, з одних тих самих уст маємо дві діаметрально супротилежні звістки, написані тією ж самою рукою. Яку ж з них треба прийняти за певну? Чи року 1847 Шевченко, перебуваючи в Орську, писав чи не писав свій "дневник"?
513 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 262. /269/
Коло сього питання спинявся і професор М. І. Стороженко 514 і став на тому, "що трудно йняти віри, щоби поет в сьому разі зовсім забув про свої перші записки щоденні, щоб пам’ять не нагадала йому такого значного вчинку з його скорботного життя. Можна гадати, що він свідомо потаїв правду, бажаючи не підводити своїх добрих начальників; бо їм запевне дісталось би, коли б дійшла звістка, що у Шевченка, наперекір забороні, була спроможність що-небудь творити ("сочинять")". Гадки і виводи проф. Стороженка мене не вдовольняють; жодним чином не можна мені з ними згодитися, бо маємо факти, що супротилежно стоять проти них. Перш за все Шевченко був людина правдива, і найменшого приводу не було йому "таїти правду" в записках р. 1857 і таїти її перед самим собою. Стерегтися йому, як гадає д. Стороженко, зовсім нічого було: він в червні р. 1857 був визволений вже de jure, а de facto 515, дякуючи новопетровському комендантові І. О. Ускову, перебував за такими обставинами, що годі було сподіватися йому ревізії паперів в його, а коли б така й сталася, дак він зовсім був забезпечений, що записки його в руки ревізорів не попадуть. Доказом сього, опріч фактів, про які буде ще річ, стає нам зміст записок. Ганебні вирази в тих записках про своє начальство, про Перовського, Обручова, Орлова і навіть про царя Миколу свідчать, що Шевченко не вважав на обережність і зовсім не турбувався бажанням, щоб не підвести свого начальства. Та й не можна було йому й під вести? він добре тямив, що коли б навіть записки його р. 1857 і попались в небажані руки, дак згадка в них про записки р. 1847 ніяким чином не могла ні на зерно нашкодити нікому: раз, через те, що з того часу минуло вже 10 літ: земля прийняла старого царя, а новий дав амністію Шевченкові; а вдруге, що зрушення заборони писати і він, і начальство, яке було біля його р. 1847, — давно вже спокутовали. Та на заборону писати Шевченко на першому засланні не дуже й уважав, як се небавом побачимо, за що й заплатив вельми дорого.
Одначе ж з того, що думки й виводи д. Стороженка не оправдані, саме питання не перемінилося і стоїть, як і стояло.
514 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X — С. 10.
515 Юридично, а фактично (латин.). — Ред.
Знаємо, що дійсно пам’ять у Шевченка була добра і зрадити йому в такому значному факті вона не могла. Чи вже /270/ то не була правда, коли Тарас писав до Рєпніної, що писав записки і спалив їх?
Записки щоденні — за сім місяців нового життя, за новими обставинами в чужині — повинні бути великим, грубим зшитком; бо записувати було про що. Значить, і спалити їх серед ночі в казармі на свічці діло не легке. Палячи, не можна було не надиміти в казармі так, що дим шибонув би в ніс сонним жовнірам, розбудив би їх, і вони, певна річ, наробили б галасу, Тарас не минув би кари.
Але ж не можна гадати й того, щоб Шевченко в листі до Рєпніної писав неправду.
Таким чином, питання зістається без певної відповіді; а на мою гадку, було так: Шевченко не писав записок чи дневника р. 1847, а робив собі тільки коротенькі замітки і написав їх такий маленький зшиточок, що його легко було "спалити на свічці" і ще легше забути про його.
III
Сума обставин життя жовніра, найпаче життя в казармі, в неволі, на чужині, не могла не вплинути і на фізичне, і на психічне здоров’я Шевченка, Він занепав спершу на ревматизм, а восени р. 1847 в фортеці між жовнірами прокинулася страшенна цинга, — не минула вона і Тараса 516. Недуг ревматизму так розвивався, що начальство мусило дозволити Шевченкові на час недугу перебратися з казарми на приватну кватиру — до якогось уральського козака. Здається, такому дозволу сприяв новий командир роти. Нема звістки, чи довго хорував Шевченко і який саме час він жив не в казармі; але не буде помилки гадати, що час сей був невеликий, не більш як місяць 517, і скоро поетові полегшало від ревматизму, начальство, не вважаючи на-цингу, перегнало його знов у казарму.
516 У Чалого — лист до Лизогуба, с 68
517 Оце коротке перебування не в казармі сталось приводом якомусь Е-ву подати в "Самарской газете" звістку (передруковану в " Зорі" 1894 р. [№ 8; — С. 189]), буцім Шевченко жив в Орську не в казармах, а окремо на кватирі у козака. Е-в — ймовірно, Єпанешников, син В. Т. Єпанешникова, штабс-капітана, командира 3-ї роти Оренбурзького лінійного батальйону.
З листів до Рєпніної і до Лизогуба знати, що в кінці жовтня Тарас перебував в казармі і про недуг нічого ще не писав; в листі до Лизогуба 11 грудня /271/ він вже каже: "До всього лиха треба було ще й занедужати: восени мучив мене ревматизм, а тепер цинга; у мене її зроду не було, а тепер така напала, що аж страшно". В листі до Василя Лазаревського Тарас 20 грудня р. 1848 між іншого писав: "...опріч всіх лих, що душу мою катують, Бог покарав мене ще й недугом тілесним. Занедужав я спершу ревматизмом — тяжкий недуг; та я все-таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибіг йому, потроху помагав, і я прозябав собі (чеврів) хоч у поганій, та вольній хатині; также бачте, щоб я не змалював (бо малювати мені заказано) свого недугу (углем у комині), то й положили за благо перевести мене знов в казарму до люльок, смороду і зику. Став я потроху привикати, а тут спіткала мене цинга люта, і я тепер, мов Іов той на гноїщі, тільки мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачити свою безталанну Україну, то благав би Господа о смерті.
Так Дніпро крутоберегий
І надія, брате!
Не дають мені в неволі
О смерті благати.
Іноді нудьга так мене за серце здавить, що (без сорома казка) аж заплачу. Якби те все розказувати, що я терплю тепер, то й за тиждень не розказав би... Попросіть Перовсь кого, щоб він хоч з казарми мене визволив... Якби мені ри совати (малювати) тільки можна було, то б я і не журився б собі в сірій шинелі, поки дійшов би до домовини..." 518