Таким чином, мабуть, навіки загинули усі оті малюнки Шевченкові й оригінальний малюнок Ватто! Звісно — годі було "рядовому Шевченку" змагатися проти компетенції таких "знавців" в живописі, як Орлов і Дубельт! Але ж на серці художника, певна річ, вельми защеміло, коли він довідався, що художницьку працю його і Ватто "художники III отделения" призначили мишві на снідання!
Кожна хоч трохи освічена і розвинена людина відає велику вагу листування з кревними і з приятелями. Листи з рідного краю, рідною мовою, прислані на чужину, мають невимовно велику, могутню вагу; вони не тільки наливають у серце утіхи й радощів; вони животворно бадьорять і підносять дух; вони стають певними ліками на нудьгу й сум, вони переносять дух в рідну країну; читаючи їх, якось забуваєш хоч на хвилину, що ти на чужині; тобі здається, що в ту хвилину ти і сам там, звідкіль лист прийшов і ведеш розмову з тим, хто прислав листа.
Так дивився на листовання і Шевченко; про се свідчать нам усі його листи, найпаче до Лизогуба, Рєпніної, до Козачковського, до Бодянського і ін. Те ж саме бачимо і в творах його, писаних на засланні, наприклад:
Хіба самому написать
Таки посланіе до себе,
Да все дочиста розказать,
Усе, що треба і не треба?
А то не діждешся його,
Того посланія святого,
Святої правди ні від кого...
507 Киев[ская] стар[ина]. — 1894. — Кн. II. — С. 321.
508 Истор[ический] вестн[ик] 1886. Кн. І. — С. 159; [Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 143, 146, 152, 153]. /266/
Або друге:
І знов мені не принесла
Нічого почта з України...
Розповівши про колишні братання і т. ін. і сумуючи, що нема листів від колишніх приятелів, поет каже:
Вони [приятелі] з холери повмирали,
А то б хоч клаптик переслали
Того паперу...
Ой із журби та із жалю,
Щоб не бачить, як читають
Листи тії, — погуляю... 509
509 Кобзар. — 1876. — Т. І — С. 232 і 248.
Отже, великої утіхи листовання поет наш не мав на засланні, трохи що не до самого кінця року 1847. Він вельми нарікав на се: "Було на собаку кинь, то влучиш у друга, — читаємо в листі його до Андрія Лизогуба, — а як пришлось ло скруту, так святий їх знає, де вони поділися! Чи не вимерли, крий Боже! Ні, здраствують, та тільки відцуралися свого друга безталанного! Бог їм звидить! Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радості! Так що ж — не догадливі!"
Одначе таке нарікання не про всіх приятелів Шевченкових було правдивим. Ледві хто з них і відав, куди саме доля закинула поета і куди адресовати листи до його. А скоро в кінці жовтня він обізвався і подав свою адресу до Рєпніної й Лизогуба, дак вони не гаючись відповіли йому. Мені не відомо жодного листа, писаного Шевченком після лютого р. 1847 аж до жовтня того року, опріч наведеного вгорі листа його до Фундуклія. Але може бути, що він і писав, і легко, можливо, що були і такі "щирі приятелі", що, одержавши листи від "рядового", та ще засланого в далеку фортецю, не тільки не відважувалися відповідати, але з переляку палили швидше листи засланця. Нічого в сьому разі-дуже чудного і не відповідного звичаям нашого заляканого духу і приголомшеного життя я не бачив би.
Запевне відомо досі тільки те, що з Орська Шевченко вислав листи до дійсне щирих своїх приятелів — до Лизогуба і до Рєпніної 22 і 24 жовтня р. 1847, і знати, що вони не загаялися відповідати. В листі 11 грудня Тарас дякує Лизогубові за відповідь і пише: "Я з самої весни не /267/ чув рідного щирого слова. Я писав туди (на Україну) декому, а вам першим Бог велів розважити мою тяжку тугу в пустині... Бодай і ворогові мойому лютому не довелося так каратися, як я тепер караюся! Ви питаєте: чи не покинув я малювання? Радий би я його покинути, так не можна, і страшно мучуся, бо мені заборонено писати і рисовати. А ночі, ночі! Господи! які страшні та довгі, та ще й у казармі! Добрий мій друже! голубе сизий! пришліть ящичок (скриньку) ваш, де є вся справа (малярська), альбом чистий і хоч один пензель Шаріона: хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане" 510.
В першому листі до княжни Рєпніної, писаному з Орська 24 жовтня р. 1847 511, горопашний страдальник каже: "Я тепер чеврію в киргизькому степу, в убогій Орській фортеці. Ви зареготали б, коли б тепер мене побачили. Виобразіть собі вайловатого солдата, гармизу розпатланого, неголеного, з величезними вусами. Ото і буду я. Сміх, а сльози котяться. Що діяти! Мабуть, я мало притерпів на своїм віку, і колишні мої страждання, як прирівняти їх до теперішніх, дак то були сльози дитини. Гірко! невимовно гірко. А до всього того мені заборонено малювати і писати, опріч листів. А тут-таки сила нового. Киргизи такі мальовничі, такі оригінальні і простосерді, самі просяться під олівець, і я божеволію, дивлячись на них. Які прекрасні голови і раз у раз поважність без найменших гордощів. Дивитися і не сміти змалювати! Се такі муки, які зрозуміє тільки сущий художник! От вже більш півроку я нічого не відаю про наше письменство. Перешліть до мене твори Гоголя — "Письма к друзьям" — і "Чтения Московского Археологического Общества", що видає Бодянський".
Княжна не загаялася відповідати. Лист її дише теплим та щирим спочуттям і вболіванням до свого друга безталанного. Княжна, знати, і сама боліє душею, що не спроможна реально запомогти поетові, і радить йому — боротися з тяжкою долею 512.
510 Чалий, с. 68.
511 Киев[ская] ст[арина]. — 1893. — Кн. II. — С. 262.
512 Киев[ская] ст[арина]. — 1898. — Кн. III. — С. 424.
Таким чином, бачимо, що Шевченка, з одного боку, гризла нудьга і скорботи, а з другого — геть чисто нічим і ні з ким було розважити йому тугу. Куди б він не повернувся, до чого не взявся, замість розваги зазнавав ще більшої туги. Далека чужина, смердяча казарма, барабан, муштри, темне /268/ і п’яне товариство, сварка, лайка, бійка... Без краю голий степ, киргизи, спокуса писати й малювати — і заборона чинити те і друге! Яких ще гірших обставин пекельних можна було примірковати задля поета-художника!
Є ще одна річ, що під таку тяжку годину стає іноді розвагою: се щоденні записки, куди й Тарасові можна б було виливати хоч одну краплю гіркої трути з течії щоденного життя жовніра-засланця. Виливаючи в ті записки болі отруєної душі, — поет-художник був би лишив нам найкоштовніший матеріал життєписний. Чи захожувався біля сієї розваги Шевченко? Питання цікаве, важне і занадто темне. З листа його до Рєпніної 513, писаного 27 лютого р. 1848, знати, що він начебто й брався за щоденні записки. "З того дня, як прибув я до Орської фортеці, — пише він, — я пишу свій дневник. Я думаю переслати до Вас хоч одну сторінку з його. Але ж таке одноманітне, сумне, що я сам злякався і спалив свої записки на свічці. Не гаразд я зробив: потім жаль мені стало моїх записок, наче нені своєї дитини, хоч би та дитина і каліка була". Десять років після сього, коли Шевченко запевне вже знав, що цар звелів визволити його з заслання, він дійсно взявся з нудьги писати свої щоденні записки і там на першій стороні (12 червня р. 1857) написав: "Записки мої годилося б мені розпочати з того часу, коли мене висвячено в новий сан, себто з року 1847. Досі був би вельми здоровий і вельми нудний зшиток. Згадуючи про ті минулі сумні десять років, я вельми радію, що тоді не прийшла до мене думка завести зшиток на записки. І про що б я записував туди? Воно правда, що впродовж отих десяти років я дурно бачив те, що не всякому доведеться побачити. Але як я дивився на все те? Так, як з острожного вікна через грати дивиться узник на веселий поїзд весільний. Самі споминки про те минуле, що бачив я за десять отих років, кидають мене в жар! А що ж би було, якби я списав оту темрявну декорацію і розповів про тих грубіянських лицедіїв, з якими судилося мені справляти монотонну драму десятилітню?"