СТАРІ ЛЮДИ
Споминки з мого молодого віку
Оповідання
--------------------------------------
(Миколі Федор. Федоровському)
В селі у нашому сусідили два старих діди: козак Степан Славир і "государственный крестьянин" Дем'ян Пухир; в обох їх сріблясті широкі бороди, а голови немов попелом посипані. Сусідили отсі діди, мабуть, ще з прапрадідів: двір повз двір, город з городом, сад біля саду. Соха з Дем'янового колодязя стояла на Степановому задвірку. Гарбузова гудина з Дем'янового городу перевисала через Степанову лісу й слалася біля його головатої капусти; а Степанові соняхи схиляли свої золоті голови до Дем'янової тичкової квасолі, що п'ялася попід лісою по тонких тичках і, буцім, надила Степанові соняхи лицятися до неї. Річ певна, що Славиреві соняхи женихалися з Пухиревою квасолею, хоча вони впродовж цілого літа — година скрізь годину — бачилися і вдень і вночі, разом мокли на дощі, разом сушилися й грілися на сонці, пестилися при місяцю, сумували серед темної ночи; але ніколи-ніколи, не то що не ворогували, не сварилися, навіть ніколи важким духом одно на одного не дихали. Ніколи листаті руки соняхів не доторкнулися до ніжних голівок квасолі; ніколи й довгонястий стручок квасолі не видзьобав ніже єдиного зернятка з соняхів.
Між садами дідів стояла доволі висока ліскова загата. Груші й яблуні давно вже попереростали загату й гілля Славиревих яблунь гойдалися через неї, ніби кланялися Пухиревим грушам. Верхи опортів, путівок, шлапаків, дуль, сапіжанок та краснобочок, мабуть, незгірш за мене, дивувалися, не тямлячи — на що між ними стоїть ота загата? Вже-ж вони не посваряться, одно на одного не кинуться, на що-ж їх розгорожено? Хіба на те, що пням Славиревих дерев не можна було дивитися й розмовляти з цівками Пухиревих дерев так, як дивляться-ромовляють тільки поверх загати? А вже, коли розгорожувати, думав я собі, так треба-б було такого височезного плетня, щоб через його жодної деревини не було видко; щоб гілка до гілки, листок до листка не то не доторкалися, а навіть і не бачили одно одного. Так яка-ж і кому з того була-б вигода?
Самі діди бачили й добре тямили, що загата "не до діла".
— Виходить воно якось неяково, Степане! — говорить було Дем'ян, — буцім-би ми один одного стережемося, наче злодій злодія... на що у нас отся загата?
— Справді так, вона непотрібна, — згоджується Дем'ян, — та нехай вже до свого достоює; не ми її клали, не нам її й руйнувати; нехай, заким сама впаде.
— Чи нехай, то й нехай: кругу тільки вона нам надає...
— Не без того... надає... та вже більше ходили, менше ходити... нехай собі стоїть...
— Та сількись!.. нехай... а все-ж зайва кружина.
"Кружина" та виходила от з чого. Траплялося, шо великий вітер так розгойдає верхи дерев, що яблока чи груші з одного саду падають через загату в другий. Вітер — річ звичайна — часто-густо шкодить садовині, оббиває її зеленцем. Діди пильнували не користуватися з такої шкоди. Крий боже! Усю оббиванку, усю падалицю, що з одного саду упаде було в другий, кожен дід збирав окремо в кошик, чи в решето. Позбирає й однесе до "свого хазяїна" та й скаже:
— На, Дем'яне, чи Степане, бери! Бач скільки твого налетіло до мене...
Отож, коли-б не було загати, так зробив-би кілька ступнів через межу і годі, а тепер "ходи навкруги!.. мало хіба — через двір, вулицею, знов двором"...
Славир споконвіку козак. Козакував колись і Пухирів, батько, але коли він помер, так Дем'ян "ходив тоді ще без очкура" й його, малу дитину-сиротину, якийсь "шолудивий пан взяв та й підвернув під себе в кріпацтво". Дем'ян, дійшовши певного віку, почав позивати пана, відпозивав собі волю і сказано йому приписатися в "государственные крестьяне".
Обидва мої діди віком були трохи чи не ровесники.
— Скільки вам, діду, літ? — спитаю було Степана.
— А святий його знає! мабуть, я вже з літ вийшов. Тоді, як хранцуза ми воювали за те, що він, недовірків син, Москву спалив, так я тоді вже настоящим парубком був; а тоді, як князь Рєпнін козаків скликав на ляхів, я вже вдовів: тоді моя доня — Оленка, нехай вона царствує! — на десятій весні була. От який мій вік, не малий!..
Дід Дем'ян про свої літа каже було: "Як померла цариця Катерина, так я тоді вже в отого "шолудивого панка" за козачка бігав. Наче отсе зараз бачу рейтузи того шолудивого! Наче отсе зараз чую, як він було лементує: "Царице наша! мати наша! на кого ти нас покинула..."!
За моєї пам'яти обидва діди вдовіли. У Степана тільки й свічі й воску було, що одиничка Оленка: взяв він до неї приймака; діждав двох унуків. Під халеру року 1855 і Оленка й її чоловік пішли на той світ, ще й старішого сина з собою взяли. Лишилася у діда єдина внука Настя; він сам її вигодував і зростив. Визирала собі Настя славного парубка під свої мислі й побралася з ним. Жили вони наче ті голуби; та на дітей їм не поталанило, не благословив господь Настю дітьми. Дід з того вельми сумував: "без дітей, каже було, й хата, і двір, і сад пусткою віють: живого життя не бачиш і не тямиш на кого дбаєш".
Дід Дем'ян брався вже не молодим. З чотирьох дітей зросло двійко: сина взяли в москалі, й під баталію на Чорній Річці його вбито. Доня Галя побралася з убогим наймитом, зайдою, "мабуть, чи не волоцюга він був з панських".
Приймача те хазяйнувало три роки, та не пайдило якось йому в хазяйстві: плуг волів здох; пару коней цигани вивели; до того й жінка була людина хоровита, неробітниця: "тільки те й знала, що квоктала"... Занудився дідів приймак і поплентався аж на кубанські степи талану шукати. Дем'ян довго не пускав його, казав йому: "батька покинеш, так і сам загинеш", а він не послухався: настерний такий був; пішов та й не вернувся, наче в воду канув. Люди з нашого села, кому судилося міряти шляхи босоніж по Кубані, не однакові звістки приносили про того Павла Коломазниченка: хто казав, що він пристав до козаків, пішов з ними під черкеса, а черкес йому голову зняв; а хто, знов, розповідав, що Павло спізнався з якоюсь там "холдейкою", та біля неї й прикипів... Певної звістки не було. Раз якось спитав я у діда Дем'яна:
— Де ваш Павло?
Дід покрутив свого сивого вуса й нехотя мовив: