— Так Дем'ян спокутує...
— А як-же він, лежачи в могилі, довідається, чи за ним гріх, чи за мною?
— Бог розбере й розсудить.
— Бог, кажете ви... Гм! у бога иншого діла доволі... Гріхи наші — се його діло; а сором перед людьми хто з мене здійме?.. От в чому уся сила. Перед богом і ви за мене заступитесь, помолитесь, а перед людьми як? Скажуть: на старості літьох на чуже сіно поквапився... Хіба се малий сором!.. Виходить на те, що треба рушати до судді... Чув я, що велено, щоб про всіх людей і суд і закон були однакові... Так і слід. Перед судом, як перед богом — усі люди рівні. І правда про всіх людей однакова мусить бути... Зараз після Великодня подамся до суду: не кари, а правди нам треба.
Тим часом Дем'ян вичуняв. Степан невимовне радів.
На провідному тижні в середу, бачу я з свого саду, що дід Дем'ян лаштується набивати переріз. Майструє він, аж ось іде до його в холодок і Степан. Привіталися.
— Чи чув ти, Дем'яне, які тепер нові суди заведено? — питає Степан.
— Чував... Еге! от-тобі й на!.. і не вгадав: чи розмір мій зневірився, чи рука моя не туди повела, та й покоротив; пропав обруч...
— Ну-бо, Дем'ян! слухай, що я тобі кажу! Переріз твій не втече...
— Та слухаю-ж, кажи...
— Ота межа наша... треба нашу справу довести до краю...
— Час би вже давно.
— Так ти-ж нездужав.
— Та не все-ж я й нездужав... Хе! матері його лихої.. треба нову клепку...
— От ти знов за клепку! Я тобі — амінь, а ти — "од лукавого"... покинь ти отой переріз та послухай...
— Кажи, говори, я й робитиму і слухатиму.
— Я за ту межу...
— Ну? добре...
— Чи я вкосився?
— Авже-ж вкосився.
— А я кажу: ні.
— А я кажу: вкосився...
— Умирати нам треба; смерть в обох на носі, а ми за те сіно до правди не дійшли. Люди кажуть, що у нових судах сама суща, чиста як роса, правда...
— Усяка роса буває...
— Та ну-бо слухай: так от і нам би в суд...
— Позиватися!? — скрикнув Дем'ян і випустив з рук обруча... Тю-тю, Степане! чи ти при собі! Схаменись!
— Не тюкай! а то й я тюкну, та ще й свисну.
— Свищи, не свищи, а не буде жаба в борщі... так і твої суди... Знайшов, де правди шукати! бач!.. в суді...
— Треба, Дем'яне, спробувать!
— Що-ж! лизни язиком залізо на морозі...
— Ні, я не жартома... Ось ходім до судді, — нехай він розбере: за ким з нас правда?
— Тривай же! я помолодшаю, так тоді.
— Ти упируєш?...
— І не думаю, а кажу: повремени.
— Нема часу временити... Прийде робоча пора, тоді не до того...
— Все-ж і я свого кадовба не кину.
— Коли так, дак я й без тебе піду.
— Так би й давніше; аби не заблудив...
— І піду.
— Йди та не барись; а вернувшись і мені скажеш, яку там правду побачиш...
Степан пішов. До судді було верстов з тридцять; проходив він три дні. Дем'ян аж занудився, ждучи його; дуже кортіло йому знати, що скаже суддя.
— А що, — казав він, отцю Корнію, — як скаже суддя, що Степан не вкосився — що тоді?
— Нічого.
— Де-ж вам нічого! Значить тоді, що я Степана оклепав?
— Неумисне, помилився — біг простить...
— Такій старий та й помилився... Ба! чи то-ж не сором перед людьми...
Нарешті присмерком четвертого дня вертається Степан. Дем'ян, як угледів його, так прожогом до його:
— Добрий вечір!
— Добрий вечір!
Поцілувалися й сіли під брамою.
— Втомився?
— Не без того таки...
— І був?
— Був! — зітхнувши відповів Степан.
— І бачив?
— Отак, як тебе.
— Говорив?
— Все до-чиста розповів...
— А він?...
— Він?...
— Еге...
— Бодай-би я був на той час оглух.
— Хіба він що? Говори...
Степан мовчить, а Дем'ян спостерегає його, хоче з очей його вивідати, що сказав суддя, а потім перегодом і каже:
— Ну, так що судця?.. Погано?
Степан махнув рукою й відповів:
— Лучче й не питай.
— Та я й так знаю... хочеш, скажу?
— А ну-ж, ну! вгадай!
— Сказав: дурні ви...
— Наче ти там був та сам чув... як ти вгадав?
— З очей з твоїх... Що-ж ти йому?
— Нічого...
— Не сказав, що й він з таких?
— Піди вже ти скажи.
— Таки справді: не до пуття ти зробив; вже коли не добулися ми правди в громаді, годі її шукати по судах... Бач! на моє воно й вийшло! тільки ноги дурно набив....
— Та нехай! Але-ж... як воно далі буде? чи вкосився я, чи не вкосився?...
Довго змагалися мої діди й стали на тому, що коли до Маковія не пересохне болото, так викопати рів, спустити воду й знайти межу, а сіно те, хто перекосив — продать і "поставить в церкві свічку".
Одначе так не сталося. Не дожили мої діди до Маковія. Дід Степан помер в Клеччану неділю.
Дем'ян і не сказати, як за ним зажурився, засумував: що-дня до його на могилу, та не йде, а якось суне, наче в хмару повитий. Твар йому опала, аж почорніла. Тяжко він нудився, просто — мучився чоловік; та не довго. В переддень Петра й Павла преставився.
Поховали його труна об труну з Степановою.
1895 р.
У Київі.