І от в листопаді того ж 1858 року, пишучи до Максимовички, Тарас виразно призначає час своєї подорожі на Україну. "На те літо, — каже він, — як Біг поможе, буду в Києві і на Михайловій горі" 1006.
Така велика подорож вимагала під той час, коли на цілу Росію тільки й було залізниць, що з Петербурга до Царського Села та до Москви, чимало коштів. Шевченко сподівався, що на гроші він розживеться з видання свого "Кобзаря". Коло сієї справи він заходився небавом по приїзді до столиці, і хоча справа з цензурою йшла мляво, одначе в березілі р. 1859 у поета була надія, що до мая він скінчить се діло і тоді, писав він 25 березіля до Максимовички, "насиплю повну кишеню грошей та й чкурну через Москву на Михайлову гору. Та вже хоч і без грошей, а сього літа придибаю до вас".
Одначе цензура гаялася з дозволом надруковати "Кобзаря", а щоб продати право на видання і взяти гроші, перш ніж цензура дала дозвіл, на се годі було сподіватися. Небавом запевне стало знати, що "Кобзарь" не дасть Кобзареві грошей на подорож. Разом знати й те, що на кошти десь розжився Шевченко і гадав собі рушити на Україну зараз услід за тим, як Маркевичі — Опанас з жінкою (Марко Вовчок) — виїдуть за границю.
Трапилася, одначе, несподівана перешкода.
Річ відома, що в Петербурзі Шевченко перебував під пильним доглядом поліції, і начальство Академії художеств "повинно було по царському наказу пильновати, щоб він не повертав на лихо свого таланту" 1007.
1006 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III. — С. 355; Михайлова гора — хутір Максимовича біля Дніпра в Золотоніському повіті.
1007 Истор[ический] вестн[ик]. — 1896 — Кн. VI. — С. 897.
Значить, на виїзд з /490/ Петербурга йому треба було не тільки дозволу Академії, а ще й "виду" (паспорта з поліції).
Канцелярією начальника петербурзької поліції (обер-поліціймейстера) правив тоді земляк і давній Шевченків знайомий Іван Мокрицький 1008. Тим-то, покладаючись на його протекцію, він сподівався, що поліція не воловодитиме його і швидко видасть йому "вид". Але ж коли він вдався до поліції, так показалося, що дістати "вид" — річ не так-то проста: треба перейти кілька бюрократичних "митарств", треба, щоб поліція мала згоду не тільки від Академії художеств, але ще й від "III отделения", тоді тільки може вона видати "вид" "отставному рядовому оренбургского линейного № 1 баталиона" Тарасу Шевченку 1009.
Мусив Шевченко вдатися з просьбою до "правлення" Академії, щоб видало йому "вид" на 5 місяців на поїздку в Київщину, Чернігівщину і Полтавщину: їхав він задля того, щоб поправити здоров’я і малювати етюди з натури 1010.
Граф Федір Толстой мусив спитати "III отделение", чи не має воно якої перешкоди на поїздку Шевченка на Україну, і додав найкращу атестацію про поводження і "образ мыслей" Шевченка. Інакше йому не можна було діяти. Оця переписка бентежила Шевченка. 10 мая він пише до Максимовички 1011: "Клопочуся коло паспорта та й не знаю — чи дадуть мені його, чи ні? Перш в столицю не пускали, а тепер з сієї поганої столиці не випускають. Доки вони будуть знущатися з мене! Я не знаю, що мені робити і що мені почати! Утікти хіба нишком та й сховатися у вас? Здається, я так і зроблю: до 15 мая ждатиму паспорта, а там — що буде те й буде".
11-го мая Маркевичі рушили за границю. Тарас лишився в Петербурзі. Минуло і 15 мая, а "виду" йому не давали, бо з "III отделения" не приходила відповідь. 25 мая Тарас писав до Марковички в Дрезден 1012: "Я й досі ще тут (у Петербурзі). Не пускають додому і печатати ("Кобзаря") не дають. Не знаю, що й робити. Чи не повіситись? Ні, не повішуся, а втечу на Україну".
1008 Кобзарь. — Т. 3. — 1895. — С. 189.
1009 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III. — С. 329. [Тарас Шевченко: Документи... — С. 313 — 319].
1010 Истор[ический] вестн[ик]. — 1896. — Ки. VI. — С. 902.
1011 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III. — С. 357.
1012 Правда. — 1875. — С. 574.
Нарешті 29 мая "III отделение" повідомило Академію, що воно не має перешкоди на поїздку Шевченка на Украї— /491/ну 1013. Академія написала в поліцію, і з початку червня обер-поліціймейстер видав Шевченкові "вид", написавши до київської адміністрації, щоб поліція доглядала за Шевченком під час перебування його в Київщині 1014.
Жодної звістки не маємо про те, коли саме Шевченко виїхав з Петербурга, одначе день той можна визначити без помилки. Під віршами його "Пісня" ("Ой по горі ромен цвіте") 1015 стоїть дата "7 червня 1859, Лихвин". Село Лихвин в Харківщині, майже на межі з Полтавщиною. На те, щоб приїхати сюди з Петербурга, не зупиняючись ніде в дорозі, треба 5 — 6 день. З сього й виходить, що Шевченко рушив з Петербурга не пізніш 3/15 червня.
II
В петербурзькому комітеті, організованому в справі скасовання крепацтва, заступником Харківщини був дідич Хрущов. Здається, з ним Шевченко спізнався у другого харківського дідича, молодого генерала Крилова. Останнього Тарас не вподобав, він здався йому хоч і приязним, але не симпатичним, а обід його, справлений на честь Тараса, хоча й був "трохи що не царський", але показався Тарасові прісним" 1016.
Так ото укупі з Хрущовим Шевченко і виїхав з Петербурга. Маєтність Хрущова була біля міста Лебедина в селі Лихвині. Хрущов прохав Тараса завітати до його.
Чи в самому Лихвині, чи, може, в Лебедині поет наш спізнався з двома братами Заліськими 1017, Олексієм і Максимом (попом), та з художником Цеге фон Мантейфелем 1018. Брати Заліські були щирі українці, люди гостинні і на всю околицю вславилися вмілостію варити і пити варенуху. Кажуть, що біля їх у Лебедині був невеличкий кружок "варенушників", який потроху нагадував колишнє товариство Закревського — "мочимордів". Головою "варенушників" був Олексій Заліський. Ніхто літне і смачніше за його не вдатен був зварити варенуху.
1013 Истор[ический] вестн[ик]. — 1896. — Кн. VI. — С. 902.
1014 Чалий, с. 142. [Тарас Шевченко. Документи... — С. 317].
1015 Хата. — 1860. — С. 90.
1016 Записки... — С. 195.
1017 Залеськими. — Ред.
1018 Лист д. Абрамцова. — [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 54].
Лебединські варенушники заходилися на честь Шевченка /492/ зварити "кашу". Тарас охоче прийняв запросини на ту "кашу". Після 12-літнього вигнання з рідного краю він тепер був серед рідної, любої України, серед її природи, що саме тоді розповнилася усією своєю красою весняною; серед її людей, а до того перед ним воскресали, хоч і не вповні, образи колишнього товариства щирого в пирятинських степах.