Варити кашу зібралися на хуторі Хрущова "Новь", біля Лихвина, на березі веселої річки Псьола. Звісним звичаєм, спершу ловили рибу, потім вже варили кашу і смаковали варенухою. Варенушники — ті по свому "статуту", опріч варенухи, жодних напоїв не вживали.
Шевченко лишив нам пам’ятку того "варенухопитія". Перед мене лежить фотографія з малюнка, де він змалював, мабуть, вже фінал варенухопитія. На малюнку бачимо, опріч пристроїв до варенухопитія — пляшки, шклянки і т. ін., трьох варенушників. Один з цих так вже "наваренушився", що не спроможен сидіти: він лежить, голови його не видко (кажуть, то і єсть отець Максим). Останні два варенушники сидять обнявшись і куняють: один підпер голову лівшою, заплющив очі і ніби зажурився чогось, тримаючи правшою руку свого товариша, що обняв його, і тулить свою твар до його, щоб поцілуватися. Під малюнком власною рукою Шевченка написано: "Варенушному архімайстрові О. М. Заліському на пам’ять 9-го юня 1859 на Нові Т. Шевченко" 1019.
Коли не в ніч і після "каші", так рано-вранці другого дня Шевченко рушив від Хрущова і 10 червня був в Пирятині. Тут він написав вірші: "Ой маю я оченята" 1020. Після сього стріваємо нашого Кобзаря в Переяславі у його старого приятеля доктора Андрія Козачковського. Сюди він приїхав вранці не пізніше 12 червня, саме під час ярмарку в дев’яту п’ятницю.
Значить, він цілу добу їхав до Переяслава і ні до кого по дорозі не звертав. Та й ні до кого було йому заїхати.
1019 Фототипію з сього малюнка надруковано в № 8 1896 року в одеській часописі "По морю и суше". На фототипії, замість підпису, зробленого Шевченком, стоїть, не знати з якої речі, підпис по-московськи: "Компания".
1020 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 352. ("Ой маю, маю я оченята..." — Ред.).
Стара Вільхівська з Мосівки була вже на тім світі, і Мосівку шарпали судовими процесами Селецький, Тарновський (Василь Петрович) і інші, правлячи ті гроші, що сліпа й глу-/493/ха 80-літня бабуся "позичала" у них, властиво, програвала у карти. Де-Бальмени — "не ті стали"; Закревський, кажуть, ледві ноги волочив... В Яготині (через Яготин і шлях лежав!) княжни Рєпніної не було, вона жила в Москві, а хоч би й була в Яготині, так ледві чи заїхав би до неї поет після того вражіння, яке зробила на його княжна, коли вони бачилися вторік в Москві.
III
Так ото ранком під ярмарок сидів собі Козачковський в господі та журився думкою про сподіване перенесення з Переяслава в Полтаву духовної семінарії, де він і учителював, і лікарював. Перенесення було йому зовсім не на руку. Родинні і матеріальні умови не давали йому перебиратися в Полтаву, значить — мусив він іти на пенсію, а пенсія та була така мізерна, що з неї жодним чином прожити не можна. Правда, про перенесення семінарії тоді ще тільки говорили, фактом сталося воно лишень року 1862, але ж чутка та не могла не турбовати старого Андрія Йосиповича. І от, може, в тих думках, згадав він і Андруші, і той свій хуторець, де р. 1845 садили вони з Шевченком дерева. А коли згадав се, то вже ж неминуче подумав: де то тепер Тарас? Думає Андрій Йосипович і, дивлячись у вікно, бачить — люди рушають на ярмарок. Аж ось відчиняється брама, і до його в двір в’їздить поштовий возок, парокінь, а на возі якийсь сивоусий чоловік в білому літньому пальті... То був Тарас Григорович. Мовчки вони привіталися, пішли до світлиці, мовчки привітав Шевченко родину Козачковського і почав ходити по хаті. Походивши, спинився проти вікна, постояв, подивився, як люди ідуть і їдуть ярмарковати, і висловив Козачковському бажання піти й собі подивитися на ярмарок 1021.
1021 Киевский телеграф. — 1875. — № 25.
Я зовсім розумію становище Тарасової душі в той час, розумію, чому він мовчав: спомини минулого і сила почуття не давали говорити. Величезна маса споминок, мимо волі його, неминуче повинна була стати перед ним і придавити його так, що уста німіли. З того часу, коли він останнім часом бачився в Андрушах з Козачковським, "минали дні, минали ночі", і минуло 14 літ, та яких літ! яких тяжких літ! Він тоді був молодим парубком, повним здоров’я, /494/ повним рожевих надій побратися з молоденькою Федосією Григорівною Кошицівною, "та й жити, як всі люде живуть..." 1022. Де все те ділося? Все лишилось отам в степу безлюдному, в Азії. Вітер розвіяв надії, заслання та казарма проковтнули і літа, і здоров’я... Все те він мусив згадати, не можна було не згадати... Згадав і "те, що вимовить не вмію...". Що він тепер? Бурлака-дід, недобиток "московського блага", без сили, без здоров’я... І думне чоло його похмаріло, і найліпше, що можна було зробити в ту годину, піти на ярмарок — глянути на тих людей, яких він не бачив так довго-довго!
Вернувшись з ярмарку, Козачковський почав читати з голови деякі вірші, написані Тарасом ще до заслання. Тарас не пам’ятав їх, позабував, і позаписував їх собі з уст Козачковського. Стало тоді розмовникам знати, що чимало віршів, написаних Шевченком до року 1846, пропало навіки.
По обіді Тарас висловив бажання подивитися на хутір Козачковського та на Дніпро. Козачковський казав запрягти бричку, але Тарас не схотів дожидатися: вельми вже тягло його швидше побачити як
...Сивий наш козак
Дніпро з лугами вигравав.
Він, не дожидаючи, заким злаштують бричку, пішов сам пішки. Коли Козачковський догнав його, він сидів на траві біля роздорожжя: може, не відав, кудою йти, чи направо, чи наліво? Чи, може, певніш гадати останнє, він присів полюбовати з краси природи. Було під вечір, картина могла бути дивна, та, яку він змалював у свому "Сні" 1023:
Вечірнє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило...
Собор Мазепин сяє-біліє,
Батька Богдана могила мріє;
Київським шляхом верби похилі
Трибратні давні могили вкрили;
З Трубайлом Альта між осокою
Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.
І все те, все те радує очі,
А серце плаче...
1022 Русская старина. — 1883. — Кн. IX. — Лист до Бодянського [від З січ. р. 1850].
1023 Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С. 99. /495/
Можна без помилки гадати, що того вечора серце й душа нашого поета переживали оті самі вражіння, почуття і думки, які він вложив в душу і в серце дідові-українцеві’ в своєму прекрасному "Сні". (NB. Я певен, що "Сон" Шевченко написав після заслання і невірно його зареєстровано до творів 1847).