999 Кобзарь. — 1876. — Споминки Полонського. — [Т. І. — С. XII].
Як бачимо, духовий і моральний портрет нашого поета не всюди зовсім вірний, але лагодити його я тут не буду, спинюся тільки коло однієї ще риси, що зовсім вірно вивів на Шевченковому патреті Тургенєв.
"Під час свого перебування в Петербурзі Шевченко доміркувався, — як каже Тургенєв, — до того, що не жартома став носитися з думкою написати щось таке нове, чого ще не було, і, можливо, тільки задля його, себто написати поему такою мовою, щоб була однаково зрозумілою і велико-/486/ росу ("русскому"), і українцеві ("малоросу"), він навіть прийнявся був писати і початок тієї поеми читав Тургенєву. Одначе проба не вдалася, і вірші тієї поеми були в’ялими і найгіршими з усього, що написав Шевченко, вийшло безбарвне наслідування Пушкіну" 1000.
Жодної основи нема у мене на те, щоб не йняти віри Тургенєву, але нема її і на те, щоб згодитися, що Шевченко дійсно не жартома брався написати оту чудну поему.
Саме під час знайомості Тургенєва з Шевченком в російській пресі починали вже гомоніти, що української мови нема, а те, що ми називаємо мовою українською, єсть "наречие" мови "русской" і що літературна мова "русская" однаково зрозуміла і великоросам, і українцям. Тоді вже в деяких органах преси російської починалося і глузовання з української мови. Мова наша зазнала такого глузовання і від самого Тургенєва. Перегодом, правда, він інакше глянув на нашу мову, переклавши на мову російську "Народні оповідання" Марка Вовчка. Річ певна, що Шевченко пам’ятовав, як один з героїв Тургенєва — Пігасов (в повісті "Рудин", написаній ще року 1855) 1001 глузує і з української мови, і з українських поетів, і взагалі з українців!
1000 Кобзарь. — 1876. — Споминки Тургенєва. — [Т. І. — С] VI.
1001 Див.: Писання Тургенєва виб[рані]. — 1869. — Т. 3. — С. 257.
Хоча Шевченко і не був чоловіком ученим, а все ж він був настільки освіченим і розвиненим, що своїм значним прирожденним розумом тямив всю неможливість написати поему такою "русскою" мовою, щоб однаково була зрозумілою і великоросам, і українцям. Тямив він, що такої мови нема, і при умовах, які панують у Росії, її і не може бути, бо в Росії перш за все зовсім бракує тих факторів, які при інших умовах устрою державного і життя політичного, соціально-морального і взагалі культурного впродовж вельми довгого часу може б спроможні були б вплинути на вироблення однієї загальної мови задля росіян більш-менш освічених. Тямив також Шевченко, що сучасна мова російська загальна на всю Росію тільки урядово, та ще й з примусу, яко мова державна, але ж дорогою примусу і гнобительства мови інших народів ніколи не можна досягти "объединения" мови. Тямлячи се все, і не можна було Шевченкові братися не жартома до написання поеми такою мовою, якої на світі нема; коли ж він до сього /487/ брався, так брався не інак, як саме жартома, та тільки Тургенєв не догадався, що поет наш жартує.
Ми всі добре відаємо, що Шевченко без краю любив свою рідну мову і, певна річ, не проміняв би її ні на яку в світі. Правда, він чимало написав і мовою російською, але писання його доводять яскраво, яку величезну вагу має про письменника його рідна мова! Шевченко поет український і Шевченко повістяр російський не одно те саме! Різниця тут страшенна, спостережена ще Сергієм Аксаковим, і різниця та тим більше бере за очі, що велика більшість Шевченкових повістей мовою російською написана з життя українців!
Двома заходами брався Шевченко писати мовою російською, обидва рази не з доброї волі і обидва нещасливо. Першим разом його примусила російська критика, другим — російська неволя. Першим разом він хотів довести, що мовою російською він орудує не згірше і щоб не казали москалі, що "я языка их не знаю", як писав він у листі до Григорія Тарновського 1002; другим разом не можна йому було писати інакше, як не по-російськи: писати на засланню дозволено йому було лишень мовою російською, а рідною забороняли.
Факт певний, що Шевченко великоросійської мови не любив, називав її черствою 1003, але не любити — не значить вороговати. Шовіністом або найменшим хоча ворогом якого-будь народу і його мови наш поет ніколи не був.
1002 Основа. — 1861. — Кн. V. — С. 5. — [Лист до Г. С. Тарновського від 25 січ. 1843 р.].
1003 Див.: Лист його до Кухаренка [від] 30 верес. р. 1842. — Зоря. — 1895. — № 5. /488/
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час останньої його подорожі на Україну
(3/15 ЧЕРВНЯ — 7/19 ВЕРЕСНЯ 1859 р.)
Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту, і жупан:
На що вже лихо за Уралом
Отим киргизам: от же й там
Їй же Богу лучче жити,
Ніж нам на Вкраїні..
Якось недавно довелось
Мені заїхать на Вкраїну,
І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину
Т. Шевченко
І
За увесь час свого тяжкого перебування на засланню Шевченко ніколи не покидав заповітної своєї думки, загарливої своєї жадоби вернутися на Україну. Бачили ми, що більш за все нудила йому дух, ссала йому серце журлива гадка: що він може вмерти на чужині, що поховають його не на Україні!
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають!..
Такою думкою журився наш Кобзар з самого початку і до кінця свого заслання. І скоро прийшла до його звістка, що "цар звелів розбивати його кайдани", першою думкою і заходами його було: з Новопетровського рушити на Чорноморщину, а звідтіль через Крим на Україну 1004.
Перегодом, за порадою Лазаревського, Шевченко мусив покинути оцю думку і простовати з заслання через Нижній Новгород до Петербурга, а потім гадав він попрацювати над гравюрою два роки, зовсім вже перебратися на свою любу Україну 1005.
1004 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 10. [Запис у щоденнику від 13 черв. 1857 р.]
1001 Ibidem. — С. 28. [Запис від 26 черв. 1857 р.] /489/
По приїзді в столицю думка про поїздку на Україну ніби трохи притихла була, властиво ні з чого не знати, щоб вона стояла у Тараса раз по раз на першому місці і турбу вала його. Річ натуральна: після зневоленого життя жовнірського життя в столиці, в Академії, нові обставини, старі й нові приятелі й знайомі, повітання, далі праця, клопоти — все оце полонило своїм впливом думку про поїздку на Україну і тримало її в полоні більш за півроку. Скоро ж Тарас хоч трохи улаштовав своє життя в столиці і скоро уляглися перші натуральні хвилювання, зараз прокинулася стара заповітна нестерпна думка — побачити Україну, побачити дорогих серцю братів і сестру.