— Киш! "щьо мнє хлєб обосрьош! — І штурхонув п'яну пташину з козуба.
Сорока закричала, стріпонула крилами і незграбно полетіла. Приземлилась на потилиці в Марьванни і зарепетувала: "Бабамама!" — Ой, ой! Заберіть її, а то ваша Марьванна її з'їсть!
Лицедій зняв п'яну птаху з ведмедиці і подав хлопцеві. Хоч вона кричала і щипалась, Тимко сховав її за пазуху. І далі вони вже втрьох: хлопчик, лицедій та ведмедиця смачно і щедро повечеряли.
Поводир взявся за ланцюг і накоротко притяг звірину до стовпа, того, що разом із сохами підтримував дах на ключинах. Ведмедиця покублилась у соломі, погреблася і лягла на черево випроставши передні лабети і запхала межи них свій писок. все підкладав порубані цурпалки у "пічурку".
— Слиш, малєц! Айда со мной представлять забави! Я тя козой наряжу. Ти с Марьванной танцевать будєш, а я в бубєн колотить буду. Ти такой ребятьонок шустрий — із тєбя шебутная коза вийдєт…
Тимко уважно подивився на хитру усмішку підпилого бороданя.
— Ні, не хочу.
— А ти с норовом. Хотя єщьо щєнок совсєм. А жаль… Понімаєш, історія вот такая — купіл я у однаво стрєльца жонку с малой дєвкой. Такая махонькая — совсєм мнє по колєно…
— Неправда! То турки жінок купують. А у вас, дядьку, наш хрест!
— Ну, парєнь!… Я тєбє скажу: остьор ти на язик!… Ти вот лучше слушай, да на ус мотай. Купіл я ету бабу нє как нєхрісті, а по доброй волє і добротє… Он в дальній поход ушол ажно за рєку Чусовую. На подмогу багатєям Строгановим. А жонку мнє на время продал, чтоб нє блядовала і нє голодала… Ну, та стрєлєцкая жонка бистро сбєгла со своім блядуном, вот такая стєрва. Я іть одолжілся, чтоби мужіку заплатіть… А дєвчонка нє в мать, добрая душа. Я єйо козой наряжу… Она Марьванну рожкамі бодаєт, а та от нєйо бєжіт… Смєхуто, смєху било… Потом дєвка, дєвка подросла. Я єй і новий сарафан справіл і плат цвєтной купіл. І коз'ю лічіну такую, такую вирєзал — і нємчінсніцар нє сварганіт… Она поіграла ещьо с намі, поіграла, да і… Ну, мільонок у ней об'явілся… Она с нім і сбєгла на засєкі к казакам.
— Ні! Дівкам і бабам не можна на Січ тікати. За бабу там уб'ють.
— Што у вас тут такоє… А у нас — вольная воля. Хош с бабой, хош с дєвкой, а хош сам с собой бєгі… Так ти, значітся, нє хош козой вирядітся? — Ні, дядьку, не хочу.
— А жаль. Я би тєбє козью лічіну напяліл, плат повязал, сарафан одєл, лапоткі би обул. Вот била би коза… Жаль! Всьо вєдь от Паранькі осталось… Ну, да ладно, на нєт і суда нєт. Ну, я сплю, а ти как хош…
Ведмедиця спала тихо, зовсім тихо. Навіть не було чути, як вона сопе.
Тільки теплий звіриний дух напливав від неї. А її хазяїн так хропів і харчав, що аж весь бурдей тремтів.
Може це й допомогло Тимкові зразу не заснути. Ще п'яну сороку він поклав на сніп під стіною. Птаха хрипко скрикнула, вщипнула хлопця за палець і тоді вмостилась на соломі і, як завжди, засунула голову під крило.
Хлопчик, як і навчав дід Пацюк, добре висушив онучі. Він уважно дивився, щоб жодна іскра не попала на тканину. Далі скрутив онучі, підклав собі під бік. А чоботи у торбу і під голову замість подушки. Босі ноги обмотав тим вовняним поясом, який так сподобався лицедієві.
Заснув він одразу і прокинувся одразу. Але спочатку він нічого не міг зрозуміти. Де він і що з ним.
Бурдей вихолов. І було зовсім темно. Тільки рожевилась дірка в очеретянім даху. Поводир то хропів, то підсвистував носом. А від звірюки аж до Тимка ішло тепле дихання.
Намагаючись рухатись якомога тихше, щоб не дуже шарудіти соломою, Тимко швидко сів, майже навпомацки взувся. Затим, ступаючи навшпиньки, став під віконце. З усих сил потягся і висмикнув із віконниці солому.
Разом із рожевим променем сонця у бійницю влилося туге морозне повітря. Тимкові почулось, що в полі наче іржуть коні, дзвінко брешуть собаки і гомонять люди.
Хлопчик підстрибнув і вчепився у віконце. Підтягся на самих кінчиках пальців і спромігся покласти підборіддя на крижане віконце.
Бурдей стояв на узвишші. І звідсіля було добре видно ту дорогу, якою вони вчора прямували до містечка. Сьогодні ж по ній короткою риссю трюхали вершники на дебелих конях. Масті їхньої не міг добрати, бо вершники вимальовувались чорним абрисом на тлі вогненного сходу сонця. А від них тяглися холодні блакитні тіні. А що на сворі з них шарпались пси, то малий і не сумнівався, що це вчорашні людолови. Це вже сьогодні вони його шукають. Малий, обтираючись спиною об руду глину, потроху сповз по стіні на землю. І ревно і розпачливо залився сльозами. Від страшної образи, що ці зайди знайшли його сліди. Але щось його змусило знов учепитись за віконце і підтягтись до отвору обличчям.
Вершники і на хвилю не спинились в тому місці, де вчора вони зійшли зі шляху і попростували до бурдею.
Потім за вершниками потяглися кілька саней і купками чимчикували люди.
І до всього — щось дивне робилось із повітрям. Небо у висоті небесної бані було наче без жодної хмарки. Звичайне вранішнє зимове небо. Але з от цього чистого неба осипався дрібнийдрібнюсінький крижаний пил. Сліпучі промені сонця пронизували крижаний пил і запалювали його багряним вогнем і блиском.
Саме не сонце засліпило Тимкові очі, а оцей неймовірний блиск рубінового пилу!
Сорока на своєму снопі прокинулась і зразу ж в сутінках пурхнула до "столу". І заходилась видзьобувати крихти вчорашньої вечері.
Тимко повитягав солому іще з двох віконниць. І в їхньому сховищі одразу посвітлішало.
Прокинулися і ведмедиця і її поводир. Він хапався за пелехату голову.
Розпачливо стогнав. Ведмедиця потяглася до нього і почала облизувати йому обличчя.
— Господі! Одна ти мєня, матушка, жалєєш! Вокруг одні іроди… Хотя би шкалік… ну хотя би на донишкє… ну, глоточєк!
І кругловидий гостроносий бородань заплакав гіркими сльозами.
— Дядьку, не плачте. Я піду з вами і буду козою! — Вихопився Тимко.
З хвилину може ведмежатник безтямно дивився на хлопчика. Страдницьки морщив лоба, намагаючись щось зрозуміти. Потім якийсь зблиск думки майнув у його сірих круглих очах.
— Ну малєц! Ну, услужіл. Собірайся. Ідьом сейчас же в город… я там какнібудь поправлюсь… а тади уж ми тєбя вирядім в козу і… будєм іграть!!! Ах ти, мать чесная, не пєрєвєлісь єщьо хрєстьянскіє душі…