Забігала по хаті і вже після того крутилась по господарству без упину і хвильки спочинку.
Вимила, виполоскала різанку. Тоді змішала води з діжки та гарячої води з печі. Підсунула різанку до лави, де знов спокійно розсівся Омелько. І кинулась стягувати з нього м'які татарські чоботи.
— Козачесоколе! Дай я тобі ніжки змию!
Та нічний гість відтрутив її.
— Не від серця стараєшся, а для свого порятунку. Від страху. Іди принеси мені лляної олії. І чистої миканки жмак!
Омелько сам роззувся, попарив, ноги. Позрізав гострою бритвою нігті.
Зібрав їх у жменю і, ляпаючи мокрими ногами по долівці, нерейшов хату і вкинув нігті в палаючу піч.
Повернувся до різанки і довго мив і розминав у воді стопи і пальці.
А молодиця вже на похваті — подає не ганчірку, а чистий рушник.
Поки обтер ноги, молодиця вже товсті та м'які шерстяні онучі підносить. Поки обгортав онучі та взував і підв'язував до шароварів свої татарські чобітки, молодиця із комори притягла глиняну баклагу із лляною олією.
Василь важко застогнав, диханням розганяючи від лиця товчену солому.
Баба куняла, притисши мокрого рушника до пики свого сивоусого чоловіка. Він же спав мертвим п'яним сном…
І діти на печі з-за комина вже не виглядали. Певно, що й вони міцно заснули.
Спав і малий на лаві. Омелько перевірив, чи пістоль в безпеці, накрив малого свиткою і поли ще й підгорнув.
Козак розпакував свій довгий згорток. Все перевірив — і аркебузу, і лижі, і шисти ліщинові, і круглу сітку, і нищівні гаки доброго кармака.
— Молодице! Підклади добрих скіпок до посвіта! Щось мені темно!
Засвітилось в хаті спочатку спалахами, а потім яскравий вогонь березових скіпок вирівнявся, і Омелько взявся до роботи. Жмак миканки щедро зволожував прозорою лляною олією і підносив до жару посвіта. І коли осьось почне вже підгорати, тоді він сильно і швидко починав притирати по дереву. З кожною годиною повітря в хаті поповнювалось новим міцним запахом. До запаху смажених карасів і горохляників, калганівки і кави, тютюнового диму і легкого дьогтевого чаду тепер додався ще й запах гарячої лляної олії.
Поки Омелько рихтував лижі, молодиця заходилась у ночвах пісне тісто творити. Спочатку у борошно пшеничне окріп вливати, а далі тісто місити, все водичкою збризкуючи та по жменці тонкого борошна пшеничного підсипаючи. Зі столу все прибрала, прошкрябала ножем, промила й витерла насухо та й заходилась розкачувати качалкою тісто в тонкий лист, щоб на весь стіл розплескався. Та ще вкришила у макітру конопляної жирної макухи, залила залишками окропу. І заходилась. розтирати, поки не утворилась пахуча, м'яка замазка без жодної твердої крихти. Кілька разів покуштувала, помацала пучками і тільки тоді заходилась, намащувати цей здоровенний лист пісного тіста. І загортати, закручувати всередину. Поки не витратила всю смачну замазку на цей закручений у рурочку велетенський оладок. Рівно і посередині його розрізала. Позащипувала кінці і вийшли дві товсті ковбаси із тугого пшеничного тіста.
А Омелько все натирав жирною миканкою лижі.
Стара вже не куняла, а просто міцно спіала, сидячи, прихилившись до до стовпа, що підтримував прогнутий болонок стелі.
Прокричав у хліві півень.
На крик півня скинувся Василь. Підвів брудну, побиту і добряче розпухлу пику. Таки добре ляпнувся об долівку, бо й носа, і губи поквасив. Руда разом із соплями напливала на ріденькі вуса, на важке підборіддя. І рівно між бровами виднілась маленька ранка, з якої теж спливала кров.
На стогін Василя молодиця здригнулась, але голови від печі не підвела.
Розгортала жар і попіл, бризкала на черінь — визначала час закладанння вертути.
Поки молодиця ставила вертуту в піч, обгортала її. гарячим попелом, а тоді пригортала з боків жаром, Омелько зняв зі стіни зброю.
Перевірив, чи заряджений пістоль, чи вигострено клинок турецької шаблі. Приміряв шапкурогатку. Засміявся.
— Диви! Морда як у кабана! А череп голови такий як і в мене!
Молодиця шарпонулась, щоб озирнутись на слова козака, та все ж стрималась. І не обернулась. Продовжувала камешитись біля печі. Готувала все для щерби. Розбовтувала в глибокій мисці житнє рідке тісто. Притягла із сіней в'ялених линів. Розшматувала їх, потім потовкла макогоном у глибокій дерев'яній мисці.
І не зчулась, як над нею став козак.
— А скажино мені — чи є у вас добра стара свита? Чи є старий кожух? І якась стара шапка? І чоботи як би на мене?
— Для чого тобі, козаче? Та ж у тебе он яка одіж — шовк, срібло та злато!!! Та ти наче сам гетьман убраний! Та твоїм шовкамоксамитам і ціни не складеш!.. При таких добрах я вперше людину бачу…
— Молодице! То я тебе питаю, чи ти мене питаєш?
— Ой вибач, вибач! Знов забула… Всевсе, що ти сказав — є! Зараз я притягну!.. От зараз, зараз!..
— От і добре! Тягни все сюди!
— То ти хочеш згори вдягти, щоб ніхто не бачив твого дорогоцінного вбрання?
— Ну!.. Знов розбазікалась?..
Молодиця прожогом вискочила в сіни.
Коли принесла здоровенний оберемок одягу і кинула на скриню, Василь застогнав і нерекрутився на бік.
Молодиця, зрештою, глянула на його лице і, зойкнувши, схопилась за серце.
— Ну що тобі? — Насмішкувато і ліниво спитав Омелько, приміряючи рудого латаного кожуха.
— Оно, оно… Подивись! — Тримаючись лівою рукою за горло, правицею вказувала на пов'язаного Василя.
— А що там? Ну перевернувся на другого бока. Отако качатиметься, поки хміль не вивітриться. Ну може всцятись, якщо перепив і слабий на луцьку… От той Іван, що я його прихопив біля кузні з конем, так той зразу сцяти побіг за клуню. А все від страху! Буває, що і всираються від страху. А буває і з пиятики! — Кепкував Омелько.
— Та ні!.. Он у нього межи очей кров крапає… Точнісінько там, де, ти швайкою поцілив!
— А ти що думала, я жартую?! Так, лякаю?.. Ага… ось що — а чоботи де? — Одні були, та в них і поїхав Іван у Литву. "тільки ходаки. І то старі…
І господиня принесла і поклала під лаву ходаки.
Омелько ж поклав старі лахи на лаву і взяв із жердки сіру Василеву юпанчу. З доброго, міцного сукна. Не домашнього, а міського виробу. Певно, що львівського. Щедро поцяцькована стрічками, шнурівкою та фарбованою кожею.