— То ти козак чи чародій? — Підступилась до Омелька молодиця. — Бо ти нам страшне горе приніс, а мене до тебе наче все тягне й тягне.
— Дурне! То тебе тягне, бо ти зараз без чоловіка. Та ще й на тебе місяць впливає. Місяць, він дуже баб турбує…
— Ні, ти таки чародій… сатана… — Вона кілька разів перехрестилась і почала шепотіти молитву.
— Ож цить, дурна! Це не я сатана! От у нього ввійшов сатана!. Ти мені скажи — це я чи він людину вбивав, добра загарбав, чиюсь доньку?
— Вибач, вибач, вибач!!! — впала на коліна і схопила Омелькову руку і почала цілувати. — Що нам робити?!! Ми пропали!.. Я ж казала Іванові — не їдь ти із дому в такі світи!.. А він каже: в-вас весною в козаки запишуть!" Отак він мого Івана підбив… Ой біда нам, біда!!!
— Тихо! Не репетуй і не жалоби мене! Я тобі не чоловік! А краще мене уважно послухай і не перебивай! Ніч я перебуду на хуторі. Нехай малий виспиться. А вранці підемо. І ти нас виведеш на стежку до Глинища. А потім ти повернешся додому і розв'яжеш його… А зараз зігрій води та знайди мені чисті онучі. Бо я вже п'ятий день як чобіт не скидав… А мій малий, так і не знаю… Та ще одне — потрібна лляна олія!
— Зараз, зараз! — До Омелька, а тоді до свекрухи. — Мамо! Ож підіть та вточіть лляної олії! Та не баріться!
— Ти тепер хазяйка, ти і догоджай гостеві! — Злостиво огризнулась стара, що сиділа на краєчку пола і втирала рушником кров із розбитої пики свого старого.
А Омелько неквапно, дуючи на пальці, перелив із горщечка в кухличок темну, пахучу рідину. Відсьорбнув, замружив очі і прицмокнув від задоволення язиком. Ще раз ковтнув, заплющив очі від повного задоволення. Посмоктав цибух і випустив ніздрями цілу хмару тютюнового диму.
— Господине, моя матінко! Хоч він і ваш небіж, та я на вас зла не маю.
І копу на вас не підніму "поволанням". Часу в мене мало. У мене головний рахунок з їхнім отаманом. Я Гнатові ще не всі ребра порахував! І голову йому ще не цурковав! Степана я вже впорав. Ваш Василь. так мене злякався, що втік геть, лишивши Степана самого на шляху конати. Ні, щоб поспішити до міста та збирати гайдуків, щоб мене ловити! А він бач, на хуторі за бабів сховався!.. Тепер про Сметану… Ну, Сметана може й оклигає… Миколі я пику шабелькою почикрижив добряче. Коли вгоїться — як жаба буде гарний!.. А от того молоденького сцикуна, Івана, я його вже раз прихопив, може, звалашу, а може, зуби повидираю. І це буде добре, якщо цих панських посіпак я сам і впораю. Бо тоді на тому все і кінчиться. Тоді, коли козаки повернуться з походу, вже не буде ні гайдукам, ні їхнім родичам козацької помсти. Не буде тоді зачіпки, щоб за все платити Т — Ну а як твої козаки не повернуться? — 3 єхидною усмішкою спитала баба.
— Ну, як наші козаки не повернуться, то й ваш син там лишиться!.. Не плещіте дарма язиком, моя матінко! Необережне слово може стати вироком!.. Стара злякано перехрестилась.
— Свят, свят, свят! Бог з тобою, чоловіче!.. А що ти далі з Василем зробиш?
— Як тихо лежатиме — не чіпатиму. Як галасуватиме — поб'ю. Якщо розплутається і полізе битись — заріжу.
— Та я не про це! Як ти його за все каратимеш?…
— Я вам кажу, а ви добре, слухайте! — Усміхаючись і посьорбуючи запашний напій, проказав Омелько. — Вранці ми підемо… Якщо ви зразу ж його розв'яжете, а він пожене за підмогою, його я все одно знайду. Його заріжу, а ваш двір за підмогу йому я спалю. Поки він сидітиме тихо, йому нічого не буде. Та тільки він почне мене, чи мого малого шукати чи ловити — йому смерть. Щоб ви не думали, що я жартую, я наведу ось зараз на нього ману. Це щоб він не порушував моєї заборони. Порушить — пропаде.
Омелько лишив кухличок, підхопився і швидко ступив до печі. Без усяких слів простяг руку на піч і взяв у дівчинки ганчіркову ляльку.
Нахилився до Василя і видер з його скроні добре пасмо довгого волосся. Перевернув догори рогач і прикрутив до одного рога ганчіркову ляльку. Василевим волоссям.
— А тепер — швайку мені! Ну!!!
Молодиця тремтячими руками схопила з полиці швайку.
Омелько підкинув швайку на долоні кілька разів, приміряючись до її ваги. І проказавши: "елем, хелем, бехелем!", різким рухом послав уперед. Швайка тільки мигнула в променях полум'я печі і вп'ялася в голову ляльці. Просто між намальованих очей.
Козак важко видихнув.
— Бачили? Отак йому, як цій ляльці, буде, якщо на козака чи на козацьке добро підніме руку. Та ляльки не торкайтесь руками. А разом зі швайкою запхайте в піч.
— Ти сам і пхай!.. — Плачучи, проказала стара.
— Що кажу, те робіть! Як ото я кину його ляльку в піч, то закляття і на ваше начиння і на вашу піч перейде! Я вас пожалів. Я не зарубав його у вашій хаті! На ваших очах! При ваших дітях! А ви мені?!… Та оце ваше лайно, скільки воно за моїм хлопцем, за дитиною! скільки днів полювало?!! Він йому що — заєць?!! — Омелько враз так роз'ятрився, що аж хрипів. — Його щастя, що він ваш родич! А ви дали мені притулок у біді! То його щаслива доля була, що ми з ним у вашій хаті здибались! Якби в чужій, то й звалашив би його! За ту козацьку дочку! Очкур сраний! — Омелько з усієї сили врізав ногою лежачого. Той тільки гикнув. — Чи ви, сучі очкурі, думаєте, що я його в його хаті не зміг би зганьбити?!! Захочу — відвезу його на їхній хутір і на його очах погвалтую його сестер. Усіх трьох. І Уляну! І Тетяну! І Христину!..
Молодиця з жахом впірилась в розлюченого козака, зціпила пальці так, що аж побіліли.
Але стара на страшні погрози козака забула про страх від обурення.
— Та що на тобі хреста нема, що ти таке кажеш? Чи вони тобі щось зробили?!! Та то ж гріх страшний не тільки таке говорити, а й думати!!!
— А вона їм що зробила? Га? Як чужу, то так — всяке буває?.. А як вашу — то великий, страшний гріх?!!
Молодиця мовчки, але з тремтячими губами, перехрестилась тричі, схопила рогач із лялькою і запхала до палаючої печі. Василеве волосся миттю перегоріло, і лялька провалилась у жар! І зразу ж спалахнуло полум'я, полетіли іскри, і засмерділо паленою вовною.
— Чорти в пеклі зраділи… — зле посміхнувся Омелько.
А молодиця ж вихопила рогач із печі і прожогом до сіней, вискочила на поріг і пожбурнула рогач подалі у сніг.