— Де вони, сучий сину?!!
— Вони… вони… вони… там…
— Обоє?! — ревів довговидий чорнявий здоровань, схожий обличчям на морду свого власного коня. — Вони далеко?!!
— Ні… За вербами…
— Тут все верби!..
— За тими вербами… За високими…
— Ну дивись! Якщо збрехав — псами зацькую!!!…
Малий перевів дихання і тільки рота розкрив, щоб попередити про опарину.
Та вершник щосили стрельнув нагайкою і погнав коня по кризі. Інші за ним!
Малий відчув, як щось йому капає в очі.
Помацав рукою лоба — з-під шапки з чуба ручаями лився піт.
Подумав, що гаяти не можна й миті — зараз гайдуки підскочать до опарини! Побачать усе, і тоді поженуться за ним. Тепер він їх зблизька побачив. Так — це ті самі надвірні козаки, чи гайдуки панські, як хто їх називає. І ще вони шукають палія, що пустив з димом усю гору найкращих дубових королівських болонків. Тимко сам чув, як бувалі хуторяни казали, що за такий дуб німецькі купці щирими гульденами платять!…
Вони шукають і втікачів — панську рабиню і парубка-челядинця, що полюбився з нею…
Він зрозумів, бо отямився по-справжньому, що по річці від гайдуків він не втече!
І через осоку, попід вербами добувся до схилу і схилом подерся нагору.
Добре тямив, що дід Пацюк про коней навчав: "Всякій живій тварі є межа. От татарський кінь, особливо ногайський, де хоч пройде! Але і йому не сила здолати крутий вал. Перед валом татарин спішується. А ми його — ратищем! Як сніп вилками!.. І складаємо до купи!" Злежалий сніг добре тримався на схилах гори, порослої всяким зіллям.
Хлопчик дерся вгору бочком, припадаючи лівим плечем до схилу. Хапався обома руками за бур'яни. Один раз бадилина зламалася. Та щастя було цього дня з ним. Вже геть завалившись назад навзнак, він встиг вхопитись за стебло реп'яха!..
І от коли видерся на самісінький верх гори, замість того, щоб тікати вглиб ланів, він поспішив до краю гори. Він нічого не міг із собою вдіяти — так хотілось побачити, що там, біля опарини, робиться. Його нестримно тягло до урвища!
Побіг гребенем гори, ступаючи на тонку і хрустку крижану корку на снігу.
З галасом з реп'яхів злетіла велика зграя яскравих щигликів.
До самого урвища він не підійшов, а підповз навколішках. І тут відчув, що у нього зовсім задубіли пальці. Згадав, що запхав рукавиці в торбу. Та як не порпався в торбі, знайшов лише одну рукавицю, латану й перелатану.
Натяг її на лівицю, а правицю сховав за пазуху. Сорока завовтузилась і прихопила його дзьобом за мізинець. Але голосу не подала.
Тимко визирнув з-за реп'яха.
Згори крізь пасма пари було видно, як кінь намагається вибратись із води. Чогось він бився до того боку криги, де не було слідів.
Он, он двоє кіннотників спішились і по далекій дузі обходили опарину.
Йшли рятувати коня!
А зовсім під горою, той чорний, довгомордий, удвох із ще одним, викручував червоний кунтуш. Мокрий кунтуш став чорним.
Двоє інших гайдуків повідкривали свої перекидні торби і наче якимись одежинами витирали мокрих псів.
Двоє перших обережно наблизились до опарини з того боку. На їхню появу кінь голосно і жалісливо заіржав. Поклав голову на кригу.
Рятівник з першого розмаху засилив арканом голову коня. Та кінь чомусь шарпонувся, крутонувся, скинув голову і швидко занурився.
Гайдука, що тримав аркан, кинуло на коліна і поволочило до опарини.
Другий підскочив і вчепився в товариша. Вже перед самою водою сіконув захалявним ножем по линві. І вони обоє гепнулись на кригу. Підвелись і почали обтрушуватись.
Аж раптом один із гайдуків ліг пластом, другий опустився за ним і узяв його за ноги. Перший обережно, обережно дотягся до опарини і почав щось чи виловлювати у воді, чи знімати з облому крижини. Обернувся до свого товариша. І вони удвох поповзли від опарини.
За першим на кригу тяглась мокра зелена тканина. Тимко впізнав, хоч воно і мокре було, дороге зелене запинало дівчини-втікачки.
І знов Тимкові затерпли ноги від жаху — він уявив, як борсалась втікачка. І як її, як оце мить тому коня, затягло під кригу. Тимко зрозумів — це місце сатанинське. Бо ж коня затягло під кригу не по течії, а проти течії. Тимко тричі сплюнув через ліве плече, перехрестився і проказав ту потаємну молитву від сатани, що його навчив дід Пацюк.
Малий повернув назад по гребеню гори.
Але не ступив він і сотні кроків, як знов щось сталося із погодою, і до нього виразно долинули голоси людоловів.
Вони гукали, щоб невдалі рятівники коня поспішали, бо треба притьма вертати в село.
Тимко став навколішки і визирнув з-за бур'янів.
Чомусь вершники їхали снігом попід самими вербами. І собак взяли на руки.
На одному коні їхали обоє. Довгомордий вимоклий — у сідлі, а хазяїн коня примостився позаду.
Один із рятувальників підступився конем до довговидого:
— Отамане-пане! А часом отой цуцик… не палій?!. Га?..
— Тобі з похмілля привидилось…
— Е ні! Я добре запам'ятав сліди біля смолярні.
— Таке верзеш! Скільки часу пройшло — і ти ще ті сліди пам'ятаєш?!.
— Та хіба то час — два тижні? Та я їх як зараз бачу!
— Та чого ти виправдовуєшся перед паном-отаманом. Іди та подивись!
Затятий слідопит здибив коня і перекинув його через щітку срібної осоки.
Та не ступив кінь по кризі і двадцяти сажень, як крига під ним затріщала. Кінь встиг відштовхнутися задніми копитами і просто вилетів назад в осоку.
— Хлопці! — грізно наказав отаман, — досить дуріти! Швидше до старої відьми! Вона якраз піч розпалювала…
— А цей байстрюк?!! Він куди подівся?!! — не вгавав слідопит.
— Нікуди він не втече! Зараз собак треба рятувати. Собаки відпочинуть і поженуть слід!
І гайдуки погнали попід вербами коней.
Гнітючу тишу похмурого грудневого дня розшматувала стоголоса луна кінського чвалу.
Малий озирнувся назад. Звідси, з гори, було видно від краю до краю велетенську білу смугу Дніпра, сковану кригою і припорошену снігом.
І по тій смузі вгору по течії посувались три чи чотири чорні смужки.
Спочатку він не міг второпати, що воно таке. А потім згадав учорашню розмову нарубка з бабою.
— Зачекайте! Рибалки саньми везтимуть рибу. Ви до них і пристанете.
— Вони можуть нас виказати!.. Люди всякі бувають…
А дівка мовчала. Тільки зирила хижими чорними очима з-під зеленого запинала. Все лице запнула, а для очей щілину лишила. Ховала своє лице.