Всі мовчали. Алі загорнувся у свою замизкану джуббу і ніяк не міг зігрітись – та він був по-справжньому щасливий. Хоч і смоктало від голоду в шлунку і знов повертався хвилями той жах, коли побачив, що корабель віддаляться від нього.
Капітан вимірював першу зірку, що запалилась над ще вишневим обрієм, коли з трюму радісно загорлали.
Він поспішив у трюм, і всі почули тепер і його радісний і хрипкий крик:
— Слава Аллаху! Слава. Аллаху! Аллах акбар!!!
Нурці і Алі, забувши про втому, про сморід, побігли до отвору. А звідтіля вже до половини виліз руббан.
— О мої брати Славте Аллаха милостивого і милосердного!!! Води в трюмі тепер лише по кісточки і прибуває вона по краплині.
— Руббане! Кидай у море коні – від задухи людям дихати немає чим.
Руббан уже виліз на повен зріст.
— Щось ти голос почав часто подавати! – суворо прохрипів він слов'янину.– Раб ти, і твоя справа виконувати накази руббана. А не повчати свого господаря! Зрозумів?
Слов'янин похмуро кивнув головою і мовчки присів, притулившись широченною спиною до обгорілого й тріснутого борту, Алі примостився біля нього – так було тепліше.
А руббан уже разом з матросами розпаковував загорнених коней, щоб відрізати їхні хвости.
Сморід пішов такий, що кілька матросів не витримало і підбігло до борту.
Слов'янин притулив рукав до обличчя, Алі теж.
— Такий пожадливий! – з презирством і обуренням проговорив, давлячись від нудоти, слов'янин.
— Так за хвости в Калікуті раджа платить, як і за живого коня! Величезні гроші.
— Гидота! На стерві золото збирати! Тьху! Чому, коли кінь впав, хвоста не відрізав?! – обурювався раб.
— Як ти не розумієш?! – говорив Алі.– Тоді могла б кров попасти за борт, і припливли 6 акули. Тоді нурцям кінець! І усім нам!
Коли зрештою хвости відтяли, то палих коней викинули за борт. Загорнуте у старі вітрила стерво не потонуло, і вітер довго доносив на корабель солодкий сморід.
І хоч команда хиталася від утоми, всі заходилися вимивати, вишкрябувати забруднені дошки на палубі.
Розпалили жаровню на носі і готували у казанах рис.
Руббан щедро виділив для матросів в'яленого акулячого м'яса та фініків і наказав поїсти всі кавуни. І щоб ніхто не лишив жодного насіннячка, ні шкоринки. Все зібрати з корми.
Сам же він наказав старшому небожеві розпалити вугілля в маленькій жаровні і підсмажити й потовкти зерна "бона".
Слов'янин підвівся, щоб приєднатися до матросів, але руббан стримав його.
— Сиди! Зараз вип'ємо "бона". Нам усім,– він обвів рукою своїх небожів-наффатінів, чаклуна, стернового, Алі й оманця-відступника, — сьогодні ніч не можна спати. Сиди, відпочивай, поки "бон" зготую!
І руббан заходився заміряти зірки і щось креслити вугіллям по дошці, зазирати до своєї потаємної навігаційної книги…
Оранжеве світло маленького світильника іскрилося крізь скляну трубку. Воно вирізьблювало, обмальовувало золотими рисами його скоцюрблену постать над книгою…
…Гарячий як вогонь, запашний, з якимось домішком дурманного аромату, "бон" варив і роздавав сам руббан. Пили з малесеньких глиняних кухликів, таких маленьких, що на долоні Алі, певно, два таких стало б.
Слов'янин кривився, морщив носа, але випив дві порції, від третьої відмовився.
Хлопцеві вдруге небіж руббана не подав чашечку, хоча Алі так ще хотілося гарячої, гіркої рідини! Наскільки цей напій смачний за вино! А пахне як! Алі сидів і заздрісно споглядав, як чаклун цідить уже третій кухоль, а руббан аж четвертий. Проте руббан четвертого не випив до кінця, а віддав небожеві. Потім тихо промовив:
Зараз кожний на своє місце. Перевірте своє начиння, всі речі, зброю! Підкріпіться фініками, не заощаджуйте! Коли почуєте мій свисток – зразу на корму!
Другий небіж – наффатін підсунув по палубі корзину з найкращими в'яленими басрійськими фініками.
Кожен брав, скільки міг.
Слов'янин жмень п'ять кинув собі за пазуху. І спустився він не зразу, а пішов на бак і взяв у моряків аж два кавуни. На нього невдоволено зиркнули, але ніхто ні слова не посмів промовити.
В трюмі слов'янин запалив світильник і підвісив до основи щогли. А тоді вже видобув із круглої корзини свого співтрапезника – зеленого папугу. Папуга, звільнившись із своєї темної в'язниці, стріпонув обскубаними крилами і закричав своє "Го-го-го! Га-га-га!", а тоді іще якесь нерозбірливе слово слов'янина.
Слов'янин розчулився і цмокнув папугу в його зелену скуйовджену голівку. І зразу ж розколов кавун та найсмачніші кусник подав папузі на кінці ножа.
Алі взяв половину кавуна і поліз до "свого" румака. Скакун не менше папуги зрадів кавунові, та сказати про це не міг, а тільки хапав губами Алі за пошматовану джуббу і тихо іржав. Проте Алі не було часу з ним гратися –руббан недарма сказав наладнати зброю і начиння.
Він запалив лампу, якимось дивом уцілілу в нічному пеклі, й почав перебирати свої гаразди.
Крізь похропування і рідке тупотіння коней Алі почув, що слов'янин ніби гострить щось на оселці. Він прослизнув через вузенький прохід і визирнув з-за коня. Той сидів скулиніг і, примостивши на коліні оселку, ретельно направляв лезо сокири.
Алі був вражений не тим, що слов'янин направляє сокиру, а тим, що насадив її на предовгий держак. Слов'янин побачив здивування Алі і, підхопивши сокиру за топорище, помахав нею. І лезо сокири по всій довжині вістря віддзеркалило червоний вогонь лампи.
— Сокира у моєму краї – і зброя, і начиння. Ворога б'ємо сокирою, ведмедя, човни довбаємо, дерево рубаємо, дошки тешемо!
Слов'янин посміхнувся і викинув руку вперед. І сокира, крутонувшись кілька разів, із дзвоном вп'ялась у щоглу.
Алі захоплено захитав головою, а слов'янин підняв палець угору, мовби говорячи: "Отак і треба – без похибки бити".
Що він здатен зробити сокирою, раб показав на початку другої трьохгодинки після півночі.
Руббан тихо свиснув у срібний сюрчок, і зразу ж усі, кого він попередив, примчали на корму.
Всі ж інші спали мертвим сном і не знали, що замислив руббан.
На кораблі не мигав жоден вогник, усі світильники були загашені. Блакитне світло місяця падало на зосереджені обличчя тих, хто примчав на поклик.
Обличчя руббана було в чорному затінку. Алі не бачив, як розкрилися його вуста, і не бачив, на кого він дивився, коли почав свою промову: