— Коли я прийшов до нього, він читав якусь товсту книгу!
— До речі – ти зробив йому якусь надзвичайну послугу. Переповів якусь новину, звістку?
— О шейх! Чому ти так говориш?
— Тому, що Бен Сахл міняйлом був і міняйлом лишився, яку б він личину не прибрав! А міняйло власній мамі задарма чаші води не подасть! Коли емір захотів побачити троянду Бен Сахла, всі думали, що Бен Сахл злякається і пустить його до своєї садиби. А він наказав жінчиній доньці зрізати найкращу квітку і принести емірові! А тебе, сина сміттяра базарного, він проводить через покої до свого едему?!! За малюнок персня міняйло не показав би тобі чудесної квітки. Можна довідатись, що ти йому доброго зробив?
— О шейх! Клянусь Отверзаючим Браму та ім'ям пророка, що я поклявся Бен Сахлу, що ніколи і нікому не розкажу, клянусь Аллахом! – що я йому показав, і ніколи більше з ним не буду про це, показане, говорити, ані згадувати, ані в гості до нього приходити.
— Те, що ти йому показав, ти лишив у нього?
— Ні, клянусь Аллахом! Він не взяв, він і хотів, і боявся… Але сильніше боявся!
— Мовчи і не підтверджуй, бо ти поклявся мовчати, але я тобі скажу, щоб ти знав,– ти йому показав або лал еміра Юсуфа 6, або синій діамант. Про ці дві потаємні коштовності не затихає поголос. Лал еміра Юсуфа з'явився ніби в Басрі тоді, коли я був менший за тебе. Загинув оманський капітан, який ніби той лал привіз до Басри. Були зарізані два матроси з його корабля в однім шинку. А потім отруїли і пограбували шинкаря того, у шинку якого зарізано матросів… А синій діамант належав батькові Кадарії. І тим каменем він хотів відкупитись від сватання еміра. Та емір персня не взяв. За перснем дуже впадав Рустем. Він же шиїт і хотів відвезти перстень в Кербелю на гробницю.
— О шейх! А ти любиш коштовності?
— Ні. Це, видно, в мене від моїх предків – мандейців. Ніяких прикрас не повинен носити чоловік, ніяких коштовностей, ніякого срібла і золота, крім грошей на потребу. Я ж ціную тільки знання, науки і дружбу. Все інше –порох! І як не збирай докупи гаразди – вітер часу розвіє все дощенту. І ніхто й ніколи не скаже: було отут чи не було великого багатства.
— О шейх! А який той лал еміра Юсуфа?
Звіздар посміхнувся до Алі і похитав головою.
— Ще в часи слави і сильних халіфів з Оману приплив до нашого міста емір Юсуф. Він хотів захопити Басру, та Аль-Баріді спалив увесь його флот. Тільки сам емір Юсуф утік назад до Оману. А був у нього в скарбниці завжди із собою лал завбільшки з долоню. Кажуть, що той лал своїм блиском просто сліпив людям очі… А тепер слухай мене, хлопче. Ти потрапив у погану компанію. Ти багато знаєш, багато бачив, і кожен хоче перетягти тебе на свій бік, хоче в тебе випитати таємницю. Чи знищити, щоб ти не видав таємницю. Тобі треба тікати, бо зрештою-решт хтось із тих, з ким ти знаєшся, заб'є тебе. Я поговорив з тобою – і мені стало все відомо, хоча ти й не порушив клятви. Ти мовчи, мовчи, а я тобі скажу. Ти приніс Бен Сахлові синій діамант, але він побоявся в тебе його купити. Він не дурень – знав, що з часом тебе прихоплять люди еміра чи митника, і ти викажеш, кому ти продав синій діамант. І тоді вони з ним розправляться, як з перекупником краденого.
— Я не крав! – заволав Алі.
— Мовчи! Ти у великій небезпеці – ось-ось тебе можуть вбити! Навчись мовчати і не виказувати словами відомі тобі справи. Тобі треба швидше тікати з Басри. Але ніхто з руббанів не наважується вийти в море. Я тебе відвезу на свій острівець з пальмами. Там ти побудеш, поки я домовлюся з якимось із знайомих капітанів. А потім ти попливеш до Індії. Через років п'ять повернешся – і я тебе візьму в учні. Раніше не можна. Ти підростеш, змініться твоє лице, тебе ніхто не впізнає, і тоді я зможу тобі передати хоча б маленьку часточку своїх знань. Зараз спи. Після вранішньої молитви виберемося з міста.
Звіздар поклав руку на голову хлопцеві. Алі зразу ж страшенно захотілося спати. Він і заснув, навіть не доївши фініків, що їх перед ним з топленим маслом у чаші поставив хазяїн.
Звіздар розбудив Алі пізно, коли вже давно відзвучала вранішня молитва. В кімнаті на підлозі лежало кілька великих корзин.
— Залазь он в ту корзину. В корзині тебе принесли на тортури, а я тебе в корзині винесу на повну свободу. Але на волі бережись і пильнуй! Бо ти ще малий і необачний. А в мене немає часу тебе вчити мудрості, бо тобі треба тікати з Басри.
— О шейх! Тільки одне скажи мені – як називається моя зірка і де вона знаходиться на небі?
— Поки що тобі не треба знати її імені й місця на небі. Знай, що вона є і весь час тебе охороняє. Залазь!
Алі взяв свої речі і заповз, рачкуючи, в корзину. Господар нахилився і прихопив корзину з ним собі під правицю. В ліву руку вхопив порожню корзину та й вийшов з кімнати.
Крізь щілини між лозинами Алі побачив великого човна і в ньому двох човнярів. Молодші за лоцмана-звіздаря, але подібні до нього і рисами, і одягом. "Певно, родичі, якщо не брати".
Спочатку господар кинув їм порожню корзину, і старший з двох вловив її.
Потім звіздар розмахнувся корзиною з хлопцем і кинув її слідом за першою.
Алі не встиг і зойкнути, як корзину вже тримав човняр і обережно її поклав на дно, на купу пальмового листя. Потім туди було кинуто ще кілька корзин.
І човен поплив. Над головою Алі хтось співав незнайомою мовою, хоча всякі слова в ній були: схожі і на іудейські, і на слова з говірок, якими розмовляли в навколишніх селах Багдада.
Важко було лежати в корзині зіщулившись, але найважче було терпіти комарині жала. Вони обпікали все тіло хлопця. І за якийсь час вся шкіра горіла вогнем, пекло її перцем від комариних пухирів. Алі йорзав, терся лицем і спиною об плетені стіни. Та нічого не допомагало. Тільки хтось сердито стукнув по корзині два рази, ніби попереджуючи про небезпеку.
Через комарині тортури Алі так і не зміг зрозуміти, скільки часу вони пливли. Та що давно полишили Басру – це напевно. Стало тихо, тобто не тихо, а не було чутно вуличного гвалту, особливо сильного у портовій Басрі.
Десь високо вгорі кричали чайки, гуркали голуби у кронах пальм і безупинно шуміли широким листям фінікові пальми. Потім наче почувся рипучий звук дерев'яного колеса і гуркотіння важких млинових жорен 8.