— А пальці і смуги на тілі? Що я скажу?
— Скажеш, був на Корабельному острові, і на тебе впали жердини.
— А сморід від одягу?
— Намочи і відмий із попелом. Весь сморід відійде.
— Як же я дістанусь додому?
— Тут завжди човнярів вистачає…
Біля причалу, під фортецею стояло кілька човнів. Страж підійшов до одного човна.
— Егей ти, син повії, відвези цього байстрюка до садиби Рустема! – А тоді тихіше: – Та гляди не втопи його! Бо знаю я вас – заради десятьох дігтярів ви й маму рідну заріжете! У, бандюги ви басрійські! Ось тобі п'ять фалсів. Та давай швидше, а то я знаю, як ви, нероби, ледарі й шакали, возите простих людей… як равлики повзете! – Ще якусь лайку проказав страж і зник у темряві.
Човняр же загасив лампу на високій кормі свого човна і поволі запрацював веслом. Все він робив саме те, що так ганив страж-тюрок.
Коли вони виїхали на широкий канал, Алі здалося, ніби далеко попереду, лишаючи місячні сліди на чорній воді, мчить рибальський човен. Алі аж очі протер – здалося, що там, попереду на човні, сидить загорнутий у широкий плащ тюрок-страж, а щосили веслує – точнісінько за поставою рибалка, невдалий нурець. Алі затрусив головою – мана, марення якесь! Та й далеко, щоб можна було розрізнити вночі сидячого стража і кремезного рибалку на місці весляра.
Дивну річ робив з хлопцем той напій лікаря Джана – біль поволі повертався, але терпіти його було зовсім не важко. А от зір і слух наче загострились, як ніколи. І то після всіх тортур!
Тому, коли човняр почав крутити головою і озиратись, чи не видно когось на каналі, Алі сполохано подумав:
"А чи не вчинить він так, як ото говорив страж? Це ж у мене в торбі десять динарів!"
І коли човняр сказав: "Дай-но сюди торбу!" – Алі подав йому торбу, а сам швидко розв'язав пояс, потиху спустив штани й накрив ноги сорочкою. Він відкачав рукава якнайшвидше, щоб легше було скидати сорочку під водою.
Човняр перестав гребти. І човен погойдувався на хвилі, його потроху зносило припливом у бічний темний і глухий канал.
Човняр колупався в торбі. І серед фініків та горіхів ніяк не міг віднайти всі десять динарів.
— Скільки в тебе динарів тут було?
— Десять…
— Ану йди сюди – шукай мені ще два!
— Нікуди я не піду.
— Не підеш?! – загарчав човняр.
І по тому хрипу відчув Алі – він не човняр, він із тих катів, що їх повно у фортеці. Таки страж дав йому наказ замордувати хлопця. Щоб він не обмовився, не доповів Абу Амарові про синій діамант. "Ні, тепер я на волі! А ти не човняр, ти всього не знаєш про воду. Вода мене врятує!"
Алі підвівся одночасно з тим, як човняр підняв весло, щоб оглушити хлопця.
Алі щосили відштовхнувся від борта човна і впав у воду.
Човен хитнуло з такою силою, що човняр мав кинути у воду весло, щоб самому не звалитись у воду.
А вода прибувала знизу, від моря. І тому течія вривалась у вузький боковий канал з хлопанням та цмоканням, закручуючись у водоворотах. Човняр вирівняв човна і потягнувся по весло, та течія підхопила весло і несла в прохід бокового каналу.
Човняр, як і всі куфаджі в Басрі, мав жердину, щоб штовхати човен по мілкому. Та ба – жердина не діставала до дна.
Човняр вилаявся і заходився підгрібати обома руками, щоб наздогнати весло. Це й дало час хлопцеві випірнути, побачити, що робить його ворог, набрати повні легені повітря і швидко звільнитися від мокрої і важкої сорочки. Тепер на ньому була лише зв'язка ключів від будинку Айші.
Поки човняр виловлював весло, Алі вже був далеко в темному і вируючому каналі.
Те, що човняр не роздягся і не стрибнув за веслом, остаточно переконало – то перевдягнений страж, охоронець намісника і його вельможних слуг.
Коли човняр зрештою якось наздогнав весло, виловив його, Алі вже виліз і щосили мчав, балансуючи і ледь не падаючи у воду, вузьким хідником повз поснулі садиби.
Тільки, розбурхані бігом хлопця, надривалися собаки всього кварталу.
Коли квартал кінчився, Алі стрибнув у воду і поплив на другий берег, Швидка течія води на підйомі перенесла хлопця до невисокого берега. Підтягся на ослизлих палях і знов побіг.
Якби човняр кинув човна, то, певно, наздогнав би хлопця. Та він цього не зробив. Різне потім думав Алі, проте відповіді знайти не міг.
Це була якась дивна гонитва – по воді й по хідниках тікав хлопець, а за ним по воді гнався його смертельний ворог,
І вийшло так, що обоє вони наблизились до Рустемового кварталу.
І тут Алі зрозумів, що цей фальшивий куфаджі зловить його і заб'є.
Праворуч склади деревини піднімаються стіною. Між ними є проміжки, але завузькі, щоб у них пролізти і сховатися. Якщо стрибнути у воду і поплисти до садиби Айші – то ворог або наздожене його на човні, або тоді вхопить, коли Алі відмикатиме двері будинку. Алі стишив біг і спинився в затінку виступу штаби болонків. У грудях у нього свистіло, а дихали під ключицями розривало. Сил не було ніяких, і знехіть до всього охопила хлопця.
Він байдуже дивився на те, як човняр вибирає зручне місце, щоб вилізти на хідник. Ось він почав обмотувати линви на палю, щоб човен не забрало хвилею.
Якась сила підняла змученого Алі на рівні ноги і тихим кроком повела в глибокі тіні дерев'яного складу. Дихав він ротом, бо ніс був геть закладений і він не відчував ніяких запахів – ні водоростей і болота, ні дорогоцінного сандалового аромату, ні ладанного запаху левантійської живиці. Й раптом Алі чи побачив, чи відчув, що тут між двома стойками деревини є більша щілина, і він залізе в неї.
Алі прослизнув межи гострі кінці окоренків, вони дряпонули його по грудях, по животу, але болю він не відчув. Боком, боком, навпомацки хлопчина залазив все далі й далі в склад.
Присів, принишк і слухав, прислухався.
Тріскотіли цвіркуни, скрипіли десь під корою якісь жуки чи хробаки, в прохід долинав уже приглушений плюскіт води.
Алі відчув тихі обережні кроки. Біля щілини кроки припинились. Чулося важке дихання. Просвіт закрила чорна тінь. І вже у вузьку щілину не було видно протилежного берега каналу з освітленими блакитним місяцем будівлями Рустемової садиби.
Тінь почала торсати болонки, щоб розширити отвір і пролізти в прохід.
Марна справа. Складені зрубом болонки й товсті жердини рипіли, тріщали, хитались, але-не зрушилися з місця. Ворог шаленів і все сильніше шарпав дерево.