— Стій-но, Тамара, а потім, як це ви Мишка в кальсонах зловили, приходить Вера...
— Е-ге. Ми вже в хаті сиділи,— Тамара почіпала носа знизу — здалося їй, що це так холодно, і знов ту руку, якою торкалася до носа, встромила у другий рукав; вона на животі складені так, поховані в рукави руки тримала.— А Вера заходить і веде Лену, Мишкову сестру, Вера в Мишка питається, чо це ти стола не удсовуєш, Мишко.— Тамара далі тяжче згадувала: чи це вже охоти не було, чи так забуваться стала.— Але ми ще повбідали... Таня чогось спати захотіла, отако на руки па стіл лягла й спить, правду вам кажу, Гань...
— То бач, вгощали вас. А Вера мені, про те нічого не сказала. Питаюся вчора, шо це в вас за гості були, а вона каже: "Були-були-були гості. Егс-е-е".
— Вона не хтіла казать, вона чогось лиха на Мишка була. Він сяде курити, то вона йому не дає, каже, йди оно з хати.
— Еге, вона йому не дає в хаті курити,— Віня тихіше, як це з таким жалем, як це можна ще по-сусідськи поспівчувати людині, казала:— Бо Вера слаба, то вона не хоче цього диму в хаті
— Мишко до грубки сів, але хоче чуть, що ми балакаємо. Лена за Мишком тягне, каже Вері, Вера, нашо ти його виганяєш, хай курить у хаті.
— Я не знаю, шо це з нею таке?— Шия пробувала для себе згадати, коли це вчора до них Вера заходила, а як згадала, то розказала Тамарі.— Це ми сидимо якраз на тій смужці, де бабин город був,— ми там таке буряки, помідори, ну, всяке таке, туди вода не доходить з берега,— сидимо, о, це ще Валя з Славкою,— Петро з Славкою і я копаємо, а Валя підкидає за нами трома. Петро сів посидіти, а тоді лягає й качається; каже, давайте будемо качатися Кажу, Петька, вставай, бо земля сира, і Валя на Славку свариться, щоб держака підклав. А баба Явдоха на своєму городі посіяла буряки й обкатують катком, ще їй там невістка помагає,— їй-бо, вони там посходилися з дітьми, помагають-.
— Ганю, то це ви з ними у сварці ще?
— Ні.— Ганя ще подумала, чи вона правду каже.— От ні, ти знаєш! — швидко заговорила Ганя, бо ж таки правда, чого вона буде щось іначе казати.— Одколи хата їхня горіла, чогось понадувалися, й ми не ходимо (дне до одного. Я Явдосі казала, Явдохо, хіба ми з вами шо не поділили,— але чогось так Та я тобі скажу, в них своїх дітей хватає, зЧдуться — повна хата; вони не хочуть знатися. А той Мишко за ними, Прокопчук, той ні з ким не балакає А шо цій Явдосі треба: зійдуться, пороблять, такі дружні діти. Та й вони, видно, не хочуть. Вони собі там катають, а Петро чи Славко, я вже забулася, показує до Мишка на город; я сама бачу, шо він тоже на колінах довбеться,— то, може, клубніку садив, бо вони щоразу садять; і хлопці з невістками повиходили — це вже наче й собі садити картоплю. Але ми тако далеко; думаємо, досадимо, щоб уже завтра не ставать; коли це Вера з баночкою з-під концервів іде і щось дуже питає ще вщ Марини, а сюди не чути, бо вітер у її бік. Кажу йдіть сюди, бо нічого не чути; вона показує в баночці, які це буряки — білі чи такі, вона посіяла в баночці; мабуть оці-го, але халєра їх знає, вони якісь однакові, насіння зверху видно, і ключки повибивалися,— це вона хтіла знать, які садити; вона сама не знала, які посіяла Вера ножем колупається — повиколупувала трохи насіння, і ніхто не знає; але кажу, що білі; а може черво-о-ні, каже Вера, довбеться в баночці й не дивиться. А тоді щось мене питається, якось так тихо спиталася,— я думала, шо це вона в усіх питається,— шо, хіба тобі та ніхто не відповість, як щось спитаїся; а як це Петро вже встав і став заступа об заступа чистити, аж не чути було, шо балакають, і я не почула, шо Вера каже. О, то нехай вбіжається, а як не почула; я ж не буду казати Петькові, шо, Петька, перестань шкряботіти. Та й вона каже, спитаюся в Явдохи; кажу, спитайтеся, Вера, оно вона на своєму городі. Вера гукає Явдохо-о-о, ви не розбираєтеся, які буряки? Явдоха з дочкою поставали й дивляться у наш бік, стоять — наче думають, шо це з них хочуть, а вони не чують. Кажемо Вері, йдіть до них на город, вони, вас не чують. Петро каже, ну да, вітер же куди — на нас. Явдоха з дочкою сказали, що це білі; Вера вернулася й каже — білі, Ганю, ти правильно казала,— Ганя вкрила долонею губи, подивилася на Тамару й втихла, немов це вона слухала Тамару, а не Тамара її.— Це вона не знала, які буряки...— Тамара й собі дивилася Гані в очі й як прокинулася:— Цс я хотіла сказати, Ганю — це вона не знає сама, які буряки? — Ганя одпустила руку, бо трохи перестало боліти в передніх спиляних зубах.— Вера стоїть, довбе однаково землю в баночці кінчиком ножика, роздивляється і знов питає,— це вже я добре почула й подумала, шо вона й той раз це саме питала, коли Петро обшкрібував мого й свого заступа,— каже, Ганю, а ти на всчоринку не йдеш. Тако спитала, а я їй шо могла відповісти,— Петро мовчить, він не любить зразу щось казати, а я Вері кажу, то ще побачимо, у нас гості. "Ну да,— каже Вера,— це ж у вас гості".
— От Вера,— вдарила в поли Тамара, ще й до тину, де ящичок для пошти висить, ступнула, і ящичок їй став у спину— От Мишко! — Вона ще й оглянулася, що їй замуляло в спину, й стала трохи боком до цього старого тину — це ще кусочок його залишилося, як стару хату третій раз соломою перекривали; вже деякі штахети такі стали — нігтем колупни, й відстає дерево купками.— Чуєте-но, Ганю, я зара буду йти далі, я дітей своїх шукаю.
— Ти,— Ганя таки за Тамариних дітей подумала,— шо це таке, шо Люда твоя так рано прийшла; вони приходить — я їй гостинця дам, вона трохи побуде та й іде. А це чось рано. Я не спиталася. Диви! Я думала, може, ти за чим послала, але як вона мовчить — постояла трохи на дверях у кухні, й я не побачила, де вона ділася.
— Ганю, то я щось хотіла,— аж називаючи кожне слово, переповіла Тамара, але за її сміхом годі було вгадати, чого це Люда зрання приходила.— Але я не скажу Все. Г-а-ню, не допитуйтесь, а я вже найшла. Мені щось тра було,— а Люда в мене така, шо не скаже, це тра два рази питаться, шо ти, Люда, хочеш.
— Я в неї питалася, де мама, Люда, каже, мама думає на роботу йти. А батько де, питаюся, Люда; батько, ще ми спали, пішов, каже. То шо я більш буду питати. Це щось мені треба було Петькові сказати, чи поїдемо до кумів у Житомир. То взяла б написала записочку, як ти знала, шо вона не скаже.