А щоб знав — ще й цього тобі страху трохи буде,— чутно мені немов чужу мову; це тобі за твої обминання села, за всю легковажність до нього й до його людей. Тішся й далі, що ти в ньому когось й щось знаєш, що буцім воно ще твоє,— але ж не брехня, ой ні, що ти вже чужіший за цих-о двох чужих, бо вони тут живуть і працюють. А нехай, може ж, це всьому винувата погода й цей дощ, що вуличка, моя давня глибока вуличка з потемнілими стрімкими стінами, порослими густими кущами, між яких ми колись знаходили лази до підземних ходів,— що ця вуличка не моя. Ще зразу добре видно хату Щепаників, ліворуч на горбі, а зійдеш нижче, то й Терещуків хата помітна за дощем, хоч і далі вона від дороги — на схилі горба, над самою рікою. Праворуч, вважай, горб вищий, й хати, яких видніше краще з Містечка, заховані зовсім од очей,— одну тільки хатинку зразу аж немов відчуєш, а не побачиш, теж на схилі, навпроти Терещуків. Мало так знав я про цю хатину й про людей, що у ній жили,— аж з подивом раптом усвідомив одного разу, що думаю про цю хату як про свою, вигадану, й живе там жінка, теж вигадана, яку я поселив своєю творчою волею не тільки у цю хатину, але у свої твори, і вже ніяка сила життєвих доказів не могла мене змусити виселити її з хати над річкою.
У цю хатину, до цієї жінки, Марії Сікорської, зайшов би,— чи впізнала б вона мене такого, відколи ще пам'ятає малого, коли я до ладу не розумів, що її хату, якої вже нема давно, дали колись нам, а не їй, а вона ж в одній хатині навіть вимастила. Відколи ми ту хату купили через сільраду, вона перестала бути казенною; а тітка Марія поселилася в цій хатині, над річкою, вирішивши, що їй і цієї вистачить. Щоправда, за роботу їй мама мусила вернути.
Знов це наївне бажання — постукати до когось у хату. Ну й що ж — впустять, пізнають, буде й про що побалакати; хіба не казав комусь Терещук уторік, хай прийде, я йому ще не таке розкажу А ні до кого не заходитиму,— подумати навіть, що в цьому шкіряному плащі і в з червоної шкіри носатих туфлях на високих каблуках.
Годі вже гнатися за тим людом — й сліду їх не видно у цій країні дощу: перейшовши міст, вони мовби вступили у зовсім іншу державу, куди я не мав права ступати,— чи ще далі побіжиш, ведучи цю мовчазну боротьбу за свої річку, міст, вуличку? Але ж ні, хай не тішаться ті, вже зниклі постаті, я ще маю куди йти й по той бік річки, не все ж вони там відвоювали. Там їхні подвір'я, місцеві жінки, які поставали їхніми дружинами, чи чоловіки, які поставали їхніми мужами; мені ж там належить цілий той край, все те давнє з часів дитинства, яке нікуди, знаю, не поділося, і живе там щось вічне, незмінне, й можна навіть не поспішати, не переходити мосту зі слизькими балками...
Це їхав би Василь Зіневич своїм мотоциклом на комплекс, що тамо за хатами в тумані його й зблизька не розгледиш — мовби вежі такі зі снігу чи й з самого туману устають серед поля,— то взяв би мене з собою, й дізнався б я, чому він ще й досі в селі, а не десь, або й сам випитував би його за той суд, що був йому колись і зоотехнікові за порізаних корів,— так рятували худобу в болоті; а там ще й дядька Аноня зустріну, та й знатиму, як дід Андрій Прокопчук, якого вже десять років немає живого, бо пішов раз на річку помитися, впав на мілкому й захлинувся, пригнав по війні корову, та й це була перша корова в селі; а потім уже й колгоспові виділили з одинадцять голів худоби, та й так починалося знов це хазяйство; а там така розумна знайшлася, що одну корівку до себе в хлів поставила, ну та дядько, тоді ще хлопець, не подивився, що начальство,— недовго вона й тішилася колгоспним добром.
Але ж ця вода унизу про щось інше говорить, й ти скільки не пробуєш заглядати в її глибину, все одно та мова така далека й незрозуміла, аж лякає.
Яку ж тобі, водо, свою мову сповістити, коли ці думки не знають, куди пристати,— чи й далі шукати твоєї глибини, поринаючи у щось схоже на спогади, але таке безмежне, як цілий світ, чи ближче тулитися їм до цих вічних жител з добрим теплом усередині, до тих людей, та й ще більше суму собі завдавати? Однак підеш далі, щоб у цей дощ зустріти ще когось,— оно Йвана, й буде ж добре там, біля людини, але вже по-іншому добре. Тут можеш сказати, як саме добре, не те що — біля води, глибини. Та й хай собі дощ, а ти не одійдеш від цих мокрих ворітець біля хатини вдівця з трьома дітьми на руках та маленькою інвалідською пенсією,—бо й про мир побалакаємо ("який це дурень хоче війни"), й за батька тобі згадає — добре, що дощ та сліз не видко,— ("так-так-так, я Гришу знаю, гарний був чоловік, ну то це що він мучився тако трохи; це йде раз, каже, ти знаєш, так голова болить, в тебе нема?"). Але в гості то не зайдеш, бо аж стрепенешся, коли почуєш, що Йван то не дуже охочий, але як тра, то мона було б посидіти трохи.
Блисне тобі неприємно сліпуче з пазухи біла сорочка, коли пробуєш заховати мокре підборіддя, й забудеш раптом про холод, затушковуєш те біле, сліпуче, таке неприродне проти цього мороку, береш себе навхрест попід барки й надовго занурюєш погляд у світлі води своєї ріки. Як добре знати, що ось тут зараз відбувається поєднання твого чистого, навмисне святкового з цим усим мокрим, слизьким, холодним, мовчазним — останній рішучий рух, коли міцно охоплюєш дерев'яну балку, ледь противлячись світлим водам, які так покликають до себе, обіцяючи ще більші дива й простори, й за цим рухом приходить трохи запізніле, все ж солодке й жадане почуття самотності.