— Ви не ображаєтеся на мене за недавнє?
— З вас може бути толк, і найбільше мені сподобалися останні акорди, як я вже зіходив у двір.
— А мене ніколи не вабила музика. Мені завжди хотілося простору, щоб ніде нікого, а тільки я одна, і щоб зі мною щось діялося, кудись щоб летіла, відчувала біль, радість.
— Кажуть, усе це можна відчути у музиці.
— Мої батьки мене сьогодні покинули.
Як би це Пивкін з цієї нагоди, тривожачи руденькими бровенятами зморшкувате чоло, потирав руками і підгецував на стільці: "Давай, чого ти, дурний..." Спить, натомлений, не відаючи, що десь чи не завтра йому увільнення.
— Капітан Лакатиш повернувся?
— Із вашого далекого загадкового полігону.
— Завтра ми йдемо пристрілювати автомати.
— І мене візьмете з собою? — сміючись.— Але які з вас лицарі: сама поїду на батьковому мотоциклі.
— Коли ви дивитесь у своє вікно, ви бачите дощ?
— Ви жартуєте, сержанте, який іще дощ? У кімнаті нема чим дихати.
— Скільки ж це батькові вашому?
— Тридцять п'ять, він у мене такий маленький і добрий.
А й справді, такий він і є. Тільки ж як це так, що балакаємо, стрічаємося вряди-годи, а знати його не знаю. Наче й не люди, казала моя бабуся.
— Тривога! — гукнуло, як ляснуло, по всій казармі і повторилося гомоном у коридорі: мене й досі це слово лякає, як і перші дні в армії. Потім уже не так,— як той холодок, пронизавши тіло, дійде до п'ят і тоді зникає, хоч розірвися там кричи, не страшно.
Де не взявся Пивкін, одіспаний, усміхнений, з перев'язаним вище од ліктя рушничком: хоч би як там поспішали, штовхалися довкруг, він біг умиватися. Ну тобі кіт, хоч два рази, а лапою облизнеться.
Ще й тягне ковдру вікно запинати по тривозі, не забуває. Нам удвох виносити документацію роти. У металеві ящики все поховано, бери на плечі і вйо...
На першій тривозі так само, хіба дужче метушилися, перли до машини, а хлопці обережно приймали на кузов, ставили собі на коліна документи, і як виїхали за селище й позасідали в ріденькій посадці з карликових деревцят, схожих на ялинки, виявилося, що моя скринька ні до чого не придатна. Бо ключа я забувся. А Забожкові, як на гріх, кортіло саме в мене довідатися, чи є те й те, які газети взято і як я буду це все застосовувати... З тим же виглядом, що завжди,— ну, ну, а що там у тебе? — Забожко, ставши на колесо й перехнябив-ши плечі через борт, веселенько дивився на мою скриньку і хитав головою: ех, комісар, комісар...
Потому я робив політінформацію з газет, які хтозна-звідки взялися, чи не Фомін підсунув, бо є в нього така звичка — носити їх у кишені, складені вчетверо, а Забожко знов гукнув з-поміж машин, що треба сидячи, сидячи, це ж маневри! Ну я й присів навколішки, хоч так і незручно. А хлопцям, бачу, цікаве це все, аж декотрі підреготують тихцем. То вже й не дуже переживав, не війна ж, справді...
Тривога не тривога, спали не спали, заплановані ще з учора стрільбища ніхто відкласти не міг. З батальйону виїхали опівдні, якраз проти сонечка та легенького вітерцю.
Забожкові (Фомін знову одчалив на Севан) кортіло чогось умоститися межи нас, а не в кабіні. Тому й розмова дорогою велась абияк. Ні тобі анекдотів, ні жартів.
Чи є що у світі так схоже, як оці дороги до полігонів передосінньої пори? Все таке близьке й оддалене — острішку-ваті посадки, вряди-годи житло далеко від шляху, може, Пастухова хижка, але здається, що там людського духу не чувать, відколи й світу. І вітер то студений, що пахне дощем, то сухий, задушливий. Хоч скільки доводилось виїжджати, усе стояли дощі. Сидиш, закоцюблий, укритий плащ-палаткою, і боїшся ворухнутися: дощ поллється за шию, сипоне в халяви.
Але краєм ока угледиш і деревця рядочком упереміш з кущами дикої смородини, і забуті людьми будівлі, що колись, певне, правили за літні ферми для овець чи корів...
Уже на під'їзді до полігону помітили за курявою мотоцикліста, що вперто переслідував нас.
— Цс за нами,— вгадував хтось біля заднього борту.
— За ким, за ким? — поцікавився Забожко, усім видом показуючи, що він буцім дещо знає, та не скаже.— Ану, ну, за ким?
— А це ж нашого редактора доця,— упізнали в мотоциклістові Оксану ті ж самі біля заднього борту.
Машини, що досі підстрибували бортами то одним боком, то іншим на кам'янистій дорозі з вибоїнами, нарешті вирвалися на рівне. Якраз у цьому місці мотоциклістка пішла навперегін.
— Нічогенько, дебела дівчина,— обережно хтось проказав, Онипків голос: при Забожкові на більше не стало духу.
— О, комусь махає,— вже гукали хлопці, підводячись на лавах.
— Чув, комісаре, лишайся в армії,— нашіптував Забожко схвильованим голосом, шукаючи мою руку, щоб устромити сигарету,— а ми тебе й оженимо скоро: он, диви.
— Якщо ви про цю чарівну дівчину, товаришу капітан, то я вже старий для неї.
Бл й так, спину все дужче ломить і оддає в ноги легеньким болем, немов щось свербить там — дається взнаки травма за служби в сержантській школі. А ще? Гм, у бровах знайшов дві сиві волосинки. Вони, кажуть, вночі ростуть. Такі біленькі, одна біля другої, сиротиночки.
— Нічого, комісаре, служба тебе омолодить.— Таке, наче він щиро вірить у це, молодець!
— Я люблю армію, товаришу капітан,— здається, я так
і думаю. Або ще оце: — Ніколи я не почував себе таким бадьорим і хоробрим.
— Особливо ж після цієї ночі,— спробував мене посоромити,— як сказав би твій Фомін.
Передні машини вже розверталися, і ми бачили, як хлопці вистрибували на хрумку пожовклу траву, стукаючи прикладами автоматів об пряжки і наповнені баклаги. Та чийсь хрипкуватий голос — чи не того низького, карячкуватого капітана із штабних офіцерів з жовтими пучками від куріння — змусив усіх повилазити на машини. А будеш! Волю почули. Команди ж не було, мовляв той, вивантажуватися. Сидіть сиднем.
Мене зрушував сміх. Не знати чого, але мені хотілося реготати. І так щоразу, хай скільки пролунає команда "Отставить!". Воно й не важко стриматися, що я й робив одвіку,— скажімо, ловиш язиком непомітну нитку на шві, щоб відкусити, і сміх перебирається із грудей у язик, а вже як стиснеш зубами рятівну знахідку, він зовсім кудись дівається. Через оту ниточку височується в рукав.