— іупу-тупу-тупу...
— Онипко, ти ж не старик,— вколюю здоровила. Чогось усім весело, наче й нема цього похмурого дня,
цієї неприємної для всього батальйону історії з єфрейтором Симченком.
Я забіг разом із хлопцями до Ленінської кімнати, а там уже робили оглядини Забожко з Фоміним.
— Так, Фомін, добре, молодці,— ясніло Забожкове почервоніле на вітрі обличчя,— треба хлопців нагородити.
Дива, скільки знаєш чоловіка, чи не щодня його бачиш, а якогось разу він так до тебе обернеться, немов у душу ввійде. І не через те, що мова його така буде або діла Зовсім інше він тобі раптом щось нагадає Так і оцей Забожко. Ну чим тобі не сільський дядько з почервонілим обличчям, що оце тільки накидав корові зеленого, витяг води з криниці, бо тітка уже давно не володає — болить у попереці, і став до воріт покурити?..
— Але ти, Фомін, гляди, не балуй хлопців,— і вже починає за того м'яча і лейтенанта Шутикова — прочув же десь,— а то думаєш, як сам гора, то й...
Фомін обняв мене за плечі, як це він часом робив, аж тісно і незручно ставало біля його живота-барила, он же й хлопці дивляться, і так гарно пахла шкіряна портупея на ньому, і я чув його низенький басок:
— Я тебе люблю, комісаре,— так він називає мене,— і якби міг, нікуди не відпустив би.
Як уві сні мені чутно: Забожко з Фоміним човгикають по коридору, бах — двері в канцелярію. Що воно там за вікном*, дощ чи яка мана!
— Шаріфов, ходи сюди,— кличу не оглядаючись,— поглянь, яке небо.
— Чай зараз пити, товаришу сержант, добрий зелений чай, який буває тільки у нас.
— Де ж того чаю взяти? — перепитую, а сам дивуюся: чий це голос! Сам себе не впізнаю.— У Магомедова тільки грузинський, чорний.
— Є таке місце, товаришу сержант, я боявся вам говорити, я був там один раз, як у звільнення ходив.
— Якщо там хороші люди, ходімо й тепер, не біда.
Отепер і осінь уже не така, як учора. Ця мовби скупана, освіжіла, тільки тополі й клени за мурами батальйону і офіцерського містечка примерхли, сьогодні в них трохи інше свято, сумніше.
Біля високого ґанку, під виноградними лозами, сиділа на ослінчику жінка: не оглянулася, чи мо' не почула, як одчинялася хвіртка, як ми шаруділи підошвами.
Шаріфов, не нагинаючись, поцілував її у біле, вкрите легкою вологою чоло.
— А це ти вже прийшов, синку? — геть сиве волосся,
зібране вузлом, спадало старій на шию.— А що ж там твої пишуть, га?
Шаріфов звідкись видобув розхитаного на трухлявих ніжках стільчика — для мене, ще кудись побіг, щось там робив (ти бач, як вдома) і звідтам гукнув:
— А це мій командир, бабуню.
Малий уже мудрує на ґанку, заварюючи чай, а я дивлюся на жінку: якось так знайомо тримає вона руки на трішки розведених колінах, гладячи вибілений від прання і сонця ситцевий фартушок.
— Він до мене заходив якось, і я його чаєм напоїла, шкода мені таких маленьких, та ще солдатиків, не питайте. Ви ж його там хоч не зобижайте, як він такий.
— Я бачу, ви самі тут живете? — кортить мені більше взнати про неї.
— Сама ще й одна, а так більш нікого. Було, їздила з чоловіком,— а я така, що від нього ні на крок,— і він мене за це дуже любив, сам такий здоровий був, білий, гарний, і я, кажу, все за ним та за ним.
— Це й моя мама так любила з батьком, що куди він, то й вона з ним.
— Атож, і їздилося нам, чуєте, і любилося, а вже як він одійшов з цього світу, то я тут саменька й лишилася, куди ж було їхати?
— А ви чи й не з України? — поцікавився я.
— Ти бач, і розгледів,— усміхається, і потом ще рясніше обсипає їй велике чоло.— Тут мені добре, і нікуди я вже не хочу, а то й дочки приїжджають одна й друга, кличуть, але
куди ж його їхати.
— А мені вже скоро додому,— оглядаюся на садок, для
якого мовби і не було дощу, земля суха, хоч би що.
— До мами поїдеш, еге ж? А куди ж іще їхати, та й то правда.
— Та ні, спершу пощу туди, де моя робота, а вже тоді.
— А ви й живете не разом, от біда,— хитнула головою і поворухнулась.— То їхав би перш до мами, бо як же ж так.
— Товариш сержант хороший командир, хороша людина,— нарешті, одірвавшись од чашечки, проголосив Шаріфов. Мене трохи сковує ця передвечірня прохолода, і чай не допомагає, а він, як то кажуть, розговівся саме побалакати.
— А ти хоч самий приходь, як не вдвох, відпрошуйся, коли там.
Жінка дістала пальцями Сащбекового ліктя, трунула злегенька: — Хіба його не любитимеш, такого малого та голомозого?
— Товариш сержант поїде, і мені буде важче,— наливаючи собі вже вдруге чи втретє, правив своєї Шаріфов.— А то куди він, туди й я, і вдвох добре.
— Та й твоя правда, сину, живуть отако люди, а час підходе розлучатися, і хоч плач.
Рушаючи з двору, я поцілував жінку в руку, а біля воріт оглянувся: на цей раз вона підвелась і стояла, важко зіпершись на хиткий столик.
— Ти ж маму там поцілуй від мене.
Коли ж це він устиг так навчитись ходити, малий таджик, що як я не пилюжу,— а це в мене найшвидше виходить — руки за спину, очі додолу,— і він поряд, не одступає, тільки носом голосніше видихує?
— Восени перекопуватимуть городи, Шаріфов, то не забудь помогти. А я скажу Фоміну, щоб тебе відпускав частіше.
— Єсть, товаришу сержант.
— А коли що й не так, то втечи, а прийди сюди.
А несміливий вітрець уже пробує свої перші сили. Зупинився— і він перестає, наслухаючи, рушиш — здійметься вихорцем од чобіт аж до вершечків золотоносних тополь і кленів.
Вітряна ніч буде, видно з усього. У двері гукнуло ТИХО:
— Сержанта Миколайчука.
Я зняв телефонну трубку і звично втомлено, як це й личить на останніх місяцях служби, вимовив:
— Сержант Миколайчук слухає!
— Я не розбудила вас о такій порі, сержанте?
— Азербайджанські ночі впливають на мене: мало сплю.— Це навіть здається неправдою, коли промовляєш уголос, та ще для когось.
Чи сміх по той бік муру, чи перемовляння — хіба мало є подруг, яким теж не спиться? — однак голосок уже спокійно нагадує про цілком реальні обставини:
— Ви погано знаєте статут, сержанте,— це якби його хто знав достеменно, як сумно жилося б йому! — Солдат ніколи не спить, а відпочиває.
— Мабуть, я занадто багато думаю про зміну пір року. А чом би й ні! Кому ж, як не солдатові, знати, чого оце зараз листя жовте, а через тижнів шість його й зовсім не стане?