— То це воно так, але ж і друге. Мишко тими цвяшками грався, мовляв той, грався, а тоді враз і надломив переднього зуба, та добре так, аж до кореня викришився, а в нього зуби великі, білі, він же ж і не курить, як той Кухта, що аж темно в роті в нього.
— То це тоді він і втратив зуба? Та й правда смішно, а другий подумає, не відаючи, що хтось вибив.
— Ага, кому смішно, кому й не, балакай. Йому з хлопцем те, що вони втекли, наче й забулось, але ж інше. Це вже аптекарша наша говорила комусь, то й до мене дійшло. Вона ж договорилась там з кимось у городі, а це вже його Олька просила її, і вона пообіцяла, що як Мишко поїде в Житомир, то там зроблять гарного зуба, золотого, щоб не збрехать. Бо Олька ж їздить часто в Житомир, знає там людей і аптекаршу добре взнала, бо, може, тій щось треба було від неї, от вони й почали договорюватись за зуба. Я ж знаю, що Олька йому нічого довго не говорила, наче посварені були, тільки от днів скілька назад заговорили, бо це вже через ту хату, а вона ж йому й сказала, що вона Антосю любить і рада їй та рада, як вона навідується, але що можна ж було не так зробити, як вони, а гарно та гарно. Але Мишко мовчав на те, нічого не говорив; хоч і не було такого, аби що лихе вкоїв на неї, тільки надутий ходив, було видко по всьому. Посля уже мовби відлягло, але ж і невідомо, що він з тим зубом вирішив, чи вставляти, чи як. Бо і їй відповіді не було, мовчав він, а вона ж йому розказала, що от, мовляв, можна в Житомирі зробити.
— Вставить, що ж ви думаєте, з діркою ходити буде, не буде ж, ні.
— Та воно то так, але ж, Ганю, чула, що золото дорогуще стало, і як це вони рішаються на таке, та ще в городі робити, там же і здеруть, не дай Боже, та здеруть.
— Як є гроші, то чого ж, і де ви бачили тепер людей без грошей, чого їх жаліти ті гроші.
— Але ж, бач, і не жаліє на нього, з золотом хоче щоб ходив не як собі, ага, так
— А як же, без любові, думаєте, жити хіба можна. Це ж не ви, що й сім'ї ніколи не було в вас, то ви й не мучились, не знаєте, що це таке — і щастя, й горе, та все докупи.
— Та ти ж бачиш, яка вона худюща та чорна, що ж це за любов така; жінка, коли щаслива, то здорова, повна, а ця як мара. Одно хіба, що гарна на вроду, ото її щастя, що може покрасуватись.
— Різна ж вона, любов, буває, тітко, одних розпирає, других сушить, хіба розбереш, в кого як.
— В нього ж і вредна натура, та й сам такий, як воронове крило, чорний, а як чорне, то вже якесь не таке, і всередині темно та темно. В нього ж і на роботі не так, як в інших. Агроном йому скільки казав та говорив, щоб комбайна брав чи трактора, а він ні й ні, не буду я з вами роботи, бо ми різні люди. І, бачиш, товчеться на базі, залізяки точить, щось там варить і ні з ким не говорить.
— Ну, то що ви хочете, така в чоловіка вдача, як не до Душі робота, то нащо ж себе силувати.
— А ти, Ганю, туд-сюд, слово по слові та й за ним вернеш та й за ним, хіба, думаєш, не бачу, не ховайся.
— Була б ваша правда, тітко, не сиділа б я, може, з вами тут та не балакала.
— Ага ж, оце тобі й раз, оце тобі й два.
— А, одчепіться, тітко, та не муляйте, чи ви думаєте, що то мені добро таке було слухати ваші побрехеньки, ні ж.
— А я таки докажу, а я таки докажу, ще й зверху перев'яжу, було б тобі знати, що нема мені діла до того Плахот-нюка, бо то я так розказала, думала, ти зрозумієш та добром на добро одкажеш, аж, бачу, не так, не так, бачу.
— Що побачили, те й ваше, а більше нічим пригощати, бо ще й не варила, бо ще й не палила.
— А не хочу я твоїх обідів, я ж хотіла за поросятко взнати, а як воно так зробилось, то бувай здорова.
— І ви ходіть здорові при свині та при корові.
— Є в мене й сало, є й молоко, аби й тобі таке щодень було.— Богинька крутнулась на стільці та швиденько намацала біля себе костурця, сьорбнула носом голосніше, як перший раз, і з тим подалася геть.
Вишкандибала за кущі, якими пообростало всеньке подвір'я Гані Гарячої, угледіла в спориші півштахетки давньої, вже трухлявої, і не полінувалась нагнутися та підняти. А як підняла, то стріпнула нею, щоб роса впала, загорнула в якусь ганчірочку, пригасла до грудей і вже ніде не спинялась, а подибала додому чи й хтозна-куди.
...Плахотнюк повернувся в село після обіду. Наступаючи на довгі поли вилинялого офіцерського плаща, зістрибнув зі східців автобуса і постояв трохи, витираючи чоло та пригладжуючи волосся. Одним пальцем, щоб не помітно було, торкнувся до того місця, де раніше крізь губу намацував дірочку. Понатискував, понатаскував і усміхнувся: дірки не було.
Звертаючи, де не так грязько, пішов уздовж огорожі, аж це зачув, як хтось ззаду гукає.
— Сідайте-но, підвезу, Михаиле.
Петро Кухта помахував правою рукою, котра була коротша від лівої і ховалась у засуканий рукав куфайчини.
— Гей-гей,— наче на волів, погукав дядько на своїх старих коней, якими тільки й возити тирсу з пилорами на колгоспний двір.— Сідайте, під'їдете трохи. Я, як вдосвіта виїжджав, то по всьому бачив, що буде дощ, тому й брезентину вкинув на віз. Бачите, Михаиле, не змоклий, та й ви, бачу, сухенькі.
— З автобуса, в Житомирі трохи намок, а в автобусі парко було.
— А це, бачу, і зуба вставили, у місті вставляли, видать.
— З міста ж іду. Походив трохи з діркою, а потім і надумав поїхати, бо за роботою так беззубим і ходитимеш.— Плахотнюк вийняв хустину, обхопив нею свого носяру і міцно висякався.
— Гарний зуб, залізний, міцний, бачу, зуб. А онде сонечко вигріває,— і аж вказав коротшою рукою з пужалном у бік сонця,— то так той зуб поблискує, аж любо робиться.
— Залізо, воно надійніше, що не кажіть.
— Уже ніяка хвороба не візьме та ніяка сила не скрутить, кажіть.
Відтак обоє засміялися, а Плахотнюкові треба було зіскакувати, бо скільки тої їзди з Містечка: слово по слові, та й дома, ще тільки стежиною од дороги пройти.
£ XVI —і іг
Як тільки вечір, то вже й збираються у невеличкому дворі, зарослому деревцями, кущиками, крізь які не побачиш балакучої вулиці з машинами, людьми, хіба шуму чутно трохи. Хтось любить поратися у дворі — садочок такий виріс
Котрийсь жіночий голос з сумного починає
— Дивилась бокс по телевізору, то аж страшно зробилося. Одне одного товче, як на смерть.