Щоб не йти дорогою до шлагбаума, а там уздовж колії,— і так можна йти,— Михалко подався через подвір'я, завалене ящиками. Тепер тут ані душі, а настане осінь, то скоро й тут роботи буде. Стежечка оно посилана жужелицею, ще від зими,— сторож сам собі палить у грубці, а тоді той попіл на стежку. Добра дорога, і скоренько. А там штахетку відхилив — і вже на вокзалі. Тільки не подобається Михалкові запах, тому він швиденько перебігає подвір'я, пахне тутечки торішнім розсолом з-під огірків і помідорів. От за парканищем зовсім інше. Затишно, пахне смолою. Коли вітер, то Михалко ховається за шпали, складені штабелями. У прохолодні вечори від них теплом віє, бо за день нагріваються під сонцем.
А там уже й електричка підійшла. "Заб'юся в куток і буду спати",— думав Михалко, коли разом з натовпом пірнав у вагон.
Електричка ще не рушила, а машиніст уже почав говорити про те, що всім давно відомо: і щоб громадяни пасажири не перевозили того й того, і щоб не курили в тамбурах і т. д., і т. д. Михалко куняв і думав собі: "Хто їх там чує, ті слова? Кожен, не бійсь, думає, щоб воно вже заглухло, те радіо, і робитиме ж усе навпаки. Куритимуть у тамбурах, не бійсь, і бензин перевозитимуть цілими діжками, не думай".
Ось недавно було, стоїть на пероні, дрижаки ловить,— холоднувато якось увечері, після доіцу ж. Бігає між людьми. Глядь: що воно лежить? Підійшов ближче, а це залізна бочка. Гильнув ногою — загуло поважно, начеб зачекало трохи, прислухалось до Михалкового удару, а відтак уже й загуло. Мабуть, чи не повна була. А боччин хазяїн як повів шию на Михалка, то той аж обкипів. А сусід того хазяїна реготнув і каже: "Нехай хлопець гріється Воно, бува, й від заліза чоловік зігрівається".
"Але що тут смішного,— думав Михалко,— з чого сміятися?" Михалко відчував, що ось він уже й приїхав. "Ану,— подумав,— прикинусь, буцімто сплю, чи збудить котре?" Людей з його села було чималенько, але ба, ніхто й за плече не поторкав. і
"От вред ний народ,— подумав Михалко.— Але який кому клопіт до мене! В кожного то жінка, то клумак, то діти, а вони ще будуть мене будити".
Дні довгі настали, і це до вечора ще далеко, а Михалкові ой кортіло, щоб це була зима. Ото добре! Поки доїдеш, уже й вечір, вогні за вікнами — десь далеко-далеко або й перед самими очима — біжать, одні за одних ховаються, а потім знову виринають, поблпмкують стиха...
Високим насипом, обганяючи людей, Михалко побіг уздовж колії, а за тим он стовпчиком до села звернув.
Злетів літак, і па Михалка аж вітром війнуло. Той літак поплив над тополями, що їх видно од села рядочком, і Михалко проводжав його, аж поки той не зникнув. Аеродром, ось він, за низенькою колючою огорожею починається, можна й переступити. Іноді серед ночі Михалко прокинеться і слухає, як на аеродромі жіночий голос розказує про відліт і приліт повітряного транспорту. А потім цей голос його і заколисує. Влітку так собі, а взимку голос тривожний, з морозом. Буває, довго й не заснеш, думаючи, що ото гонить цих людей серед ночі та куди.
Перш ніж зайти в хату, Михалко постояв на подвір'ї, роздивляючись. Що ж це він робитиме? Води тра внести. Внесе. Почув, як поросятко кувікає в хлівчику. І його нагодувати.
"Якесь таке літо дурне,— думав Михалко, заходячи в хату,—
вишні погано вродили, а яблука ж які будуть? Та й так Дощі,
мокне все".
— Мамо, а яблука які будуть в цьому році?
— Гарні будуть.
— А я думаю так, що неважні.
— Люди кажуть, що гарні. А ти сьогодні раніше приїхав, добре.
— Я не автобусом, ішла машина на Житомир, я й під'їхав до станції. Шофер знайомий.
— Всі в тебе знайомі.
— Нащо ви це пір'я дерете, мало вам подушок?
— Авжеж, колись приведеш невісточку, та й будуть готові подушки, щоб потім не набивати.
— Та йдіть!
— Ну, ая', диви-н.
— Та йдіть ви зі своєю невісточкою.
— Ото вже який ти, аж ну.
В сінях щось зачовгикало, довго шаруділо клямкою. О, баба Богинька приперлася.
— І Михалко вже є! Ну, розказуй, як вчишся.
— Як Господь Бог дає,— відповідає Михалко та сміється до матері.
— Він у мене гарно вчиться, та ще й артист. Сьогодні ось буде виступати, щось там про Шевченка показувати.
Баба Богинька, помацуючи палицею підлогу, підступилась ближче.
— Дай бабі стільця, нехай сяде,— сказала мати.
— Сідайте, бабо,— сказав Михалко,— та знайте, який я добрий!
— А добрий, аякже,— клацнула баба залізними зубами, і аж ріденькі волосинки заворушились на верхній поморщеній губі.— Вже як скаже що та скаже, то хай Господь милує.
— Ви, бабо, не говорили б, а взяли б та й помогли мамі. Говорити і я вмію.
— А сказився б ти був! Чи ти не бачиш, що баба сліпа, га?
— Ти з бабою так не говори, сину,— мирненько встряла
мати. ♦ "о* *
— А хто це таке каже, бабо? Купили б собі окуляри, я ж от ношу. Перший раз як ішов у школу, то зняв і заховав. А в школі сиджу і одягаю. А Самсонюк каже: дурний, чого ти боїшся, носи. Ніхто й разу не засміється.
— Але ж і батько,— вишкірила баба залізні зуби.— Дивлюсь, і ну тобі батько, як живий та як живий
— А я радію, що він удався в батька. Виросте великий, нікого не боятиметься,— сумно озвалась мати.
— Кажу ж, як батько,— повторювала баба.— Дивиться на тебе і хоч би оком поворухнув та оком поворухнув.
Михалкові перехотілось говорити з бабою, він замовк. "За батька згадали. Я й сам знаю, що па батька схожий".
Михалко дивився на бабину палицю, як вона посмикувалась у бабиних руках. Ніхто нічого не казав, а баба наче ще слухала когось — виставила зуби, головою покивує, і руки на палиці ворушаться.
Михалко обскубував пір'їнки, і якісь такі думки йому в голову приходили, і так Михалкові було, начеб він сонний. "Як прийде завтра Павло, то я десь піду,— думав Михалко,— або пі, буду сидіти й нікуди не вийду".
— А ви, Ярино, як отако нагнетесь, то у вас ноги ззаду, як у дівчини,— сказала баба Богинька після мовчанки.— Ви й сама така маленька, кажу, та маленька.
Михалко подивився на матір, а та тільки засміялась і голову набік взяла, так їй ніяково зробилось.
"Люблю, як мати сміється,— думав Михалко.— Гарно якось так*. с
— Ви, бабо, розказали б, як ви заміж виходили,— промовив Михалко.— А то про всіх поговорити знаєте, а як про себе, то й мовчите.