— День,— відповів Михалко.
"Божий чоловік" пішов Михалкові навперейми і подав йому руку, тоненьку теплу, ще й жовту. Михалкові, наче він що пухнасте в руки взяв, так та рука.
— Куди йдеш? — запитав Михалко і добрими очима подивився на "божого чоловіка".
— Додому,— відповів той.
— А де був?
— Баби Антосі.
— А тепер на Вертикиївку йдеш? — запитав Михалко.
— Вертикиївку.
"Погано як говорить,— думав Михалко, йдучи далі вгору.— Але ж співає гарно. Як стане з бабами виводить на кладовищі чи де там, то аж-аж".
Михалко озирнувся, щоб подивитись на "божого чоловіка". Той ще стояв, натягаючи шапку, а потім уже рушив, накульгуючи на обидві ноги.
"Мабуть, чогось на мене розсердився, бо не пішов одразу,
а ще постояв,— подумав Михалко.— Якесь я не таке слово сказав".
Щоб не йти брамою, Михалко переліз через високі штахети. На тому боці обітер суху крейду з колін і чимдуж до кузні. Там якраз побачив він: машина стояла чиясь, але, видать, не колгоспна, бо ромбик не такий на дверцятах.
Як заглянув у кузню, то там нікого не було, але почув за кузнею сміх, розмови. Михалко туди.
Біля купи заліза всякого дядьки зібралися і дивились, як Волота піднімає молоток двома пальцями. Вхопив отак двома пальцями за кінець держака і поволеньки піднімає вгору.
Волота німий, і всі його в селі бояться, такий він дужий. Михалко аж засміявся, коли згадав, як одного разу на Місті Волота причепився до Миколи Григоровича. Випив, велосипеда в руках тримає, однією ногою на рамі сидить. Микола Григорович все одступає вбік, а Волота за ним стриб-стриб на одній нозі.
"Чому ви ходите за мною,—— сахався вчитель,— що, що ви хочете?* Волота щось мукав і все чіплявся, аж поки його люди не впросили. "Волота, Галя, Галя,— цебто про жінку його нагадували,— Галя йде". Він боявся своєї жінки, така висока, гарна, і більш мовчить, як балакає,— тому швиденько од ступився.
"Це якби мені таку силу, коли виросту,— подумав Михалко,— ото було б добре".
Як Волота виважив кувалду, то всі чоловіки почали реготати і показувати пальцями на чоловіка з великим животом. Якийсь нетутешній чоловік, і Михалко подумав, що це, мабуть, його машина стоїть біля кузні.
Згодом, як чоловіки трохи порозходились, Михалко обізвався до приївджого шофера.
— Дядьку, а це ваша машина стоїть?
— Моя машина стоїть, то й що?
— А ви хіба на Житомир ідете?
— Може, на Житомир, а може, й ні,— відказував шофер, позираючи на Волоту, що заносив кувалду до кузні.
Дядьків скілька посунуло за Волотою, інші в майстерні пішли, бо ж робота, то приїжджий шофер і собі рушив.
— А ви й через станцію будете їхати? — запитав Михалко.
— Може, буду, а може, й ні.
— То ви б мене, дядьку, і підвезли, що вам?— щиро подивився Михалко.— Мені, може, на електричку треба.
— Може, підвезу, а може, й ні,— байдуже одказував дядько.— Побачимо, який із тебе помічник.
"От жлукто,— подумав Михалко,— мабуть, і не п'є, і не курить".
— Поможеш закидати деталі, а тоді побачимо, що з тобою робити,— бовкігув з порога кузні шофер. Михалко мовчки підійшов і собі прихилився до варцаби.
Волота перестав грюкати по ковадлу і показав пальцем на землю: збирайте, мовляв, залізяки. Шофер понишпорив трохи побіля кузні, знайшов добрячу дротину, а тоді вже заходився ві ізби руваті і детал і.
— А ти, козаче, бери по одній і закидай у буду,— кинув Михалкові шофер.
"От пузате, навіть зігнутись не може, на коліно став",— думав Михалко, набираючи в оберемок по кілька залізяк.
Носити було небагато, шофер половину нанизав на дріт, а інші переносив Михалко.
— Ну, залазь всередину,— подобрішав голос у шофера.— Та витри, на, візьми,— подав Михалкові клоччя.
— То це ви, дядьку, за десятком залізяк їхали аж у Код-ню? — запитав Михалко.
— Чий це ти такий розумний? — не втерпів дядько.
— Та ви не будете знати й так.
— Ну, то їдьмо.
Якби ж хоч у вікно дивитись, то Михалкові було б цікавіше їхати, а так, скло запилючене, куди його виглянеш? Однак знайшов собі роботу — вгадував, де саме ідуть, де повертають ч 11 зу п и н я ються.
Залізяки підстрибували на дні, і Михалко все піднімав ноги, щоб не вдарило. "А пилюки скільки",— думав Михалко, хапаючись за лаву, бо так підкидало, що аж всередині щось гехкало. ,. ш
Михалко знав, що найгірша дорога отут, після Закусилів-ки, перед станцією, як з'їжджати вниз, в таку балочку. Але то нічого, що дуже било об лаву, вже ж станція, то й додому і іедалеко.
— Вилазь,— сказав житомирський шофер,— я ще на склад заїду.
— А я на електричку.
— Міг би й автобусом, як так трястись.
— Та довго ждати, дядьку, автобуса, ви хіба не знаєте? Михалкові якраз добре було звідси йти, де вони зупинились.
По той бік, за складами, залізниця, а отут перейти через те місце, де буряки приймають, і вийдеш до магазину.
♦Куплю хліба — і на електричку",— подумав Михалко.
В буфеті не було чим дихати від диму, дядьки сиділи хто де, навіть на діжках з-під пива.
Михалко притиснув хлібину до грудей, думаючи, що вже на вулиці запхає в портфель, і посунув до дверей, аж це хтось його за полу хвать.
— Михалю, здоров, ти що ж не дивишся, як чужий,— обняв його дядько Павло; Михалко знав, що Павла парубком старим називають позавіч.
— Та хто ж тут що побачить, як такий дим,— відповів Михалко.
— Ти, Михалю, сідай,— притискував його до себе Павло.— Що це в тебе там в портфелі?
— Що, книжки, щоденник,— усміхнувся Михалко.— Ви якісь такі цікаві, дядьку: і той раз в автобусі причепились, що в мене в портфелі.
— А ти що сказав?
— Сказав, що книжки і хліб.
— Молодець, хороший ти, Михалю, хлопець. І мама в тебе хороша. От як я прийду до вас завтра у гості, то ти не будеш сердитись? — заглянув Павло Михалкові в очі.
— Та я не знаю,—знизав плечима Михалко.
— То це ти, Михалю, па електричку вже? А може б, і мене почекав, разом поїхали б. Я тобі ось зараз ситра візьму, посадиш.
— Та ні, в мене вдома робота.
— Ну да, йди,— відпустив його з обіймів дядько Павло. Михалко поки йшов до електрички, то все думав про
дядька Павла, старого парубка. Такий наче н добрий дядько, але оце якесь таке: френч на ньому синій, давній і голова зовсім лиса, бо Павло її щотижня бриє. Аж страшнувато Михалкові, наче дядько йому щось погане зробить.