— Ти ж учора пішов раніше, не доробив до кінця,—Федір йому.
— Дочка приїхала, ну да...— згадував Сашко, чи так воно було.
— Півстіни,— ствердив Федорові слова Сокур.
— Ну, хлопці, гайда.— Кушнір, закінчивши перевдягання, вийшов з хатніх дверей.— Ще докуримо — і гаття.
Мотоцикли задиркотіли разом, але спочатку з подвір'я викотився Кушнірів, а за ним уже поплуганили інші — Федорів, Сашка, Сокура.
До подвір'я підійшла Марія Гйландзовська, одиначка,— тугенько запнута хустка міцно тримала дужки окулярів,— зіперла мішечка з якимось збіжжям на примурівок, що з'єднував залізні ворота з хлівчиком, втерла, нахилившись, мішковиною лоба, товстого червоного носа, підборіддя, а відтак промовила гучним та байдужим якимсь голосом:
— О, пенсіонери поїхали.
Кушиіриха тих слів не почула, бо поралась аж у тому кутку, та Галандзовську це не обходило. Вона ще раз обтерла краєм мішковини обличчя, рвучко отак, мовби наждаком по залізу тернула.
— Пенсіонери, кажу, поїхали,— гукнула ще раз услід дядькам.—Мало їм пенсії, то вони на заробітки, шпана. Га, чуєш, Тапько, кажу пенсіонери поїхали, мало їм так грошей.
На цей раз Кушніриха почула й заозиралась па неї добрими, веселенькими очима. Але з порога не сходила, роботи ж багацько, нема як ставати до розмови.
— Синька, свистки, синька! — гукала Паландзовська, наставивши на Кушніриху двоє запилючених скелець; вона по-довбувала твердючими пальцями по надутому боці неповного мішка.— Синька, кажу, свистки і всяке добро,— знов заговорила, та геть таким голосом, як у їздового Льови, що літ із шість їздив по селу на підводі старою осліплою конячиною і міняв у людей, переважно в дітей, бо ці охочіше брались, на ганчір'я і залізяччя свистки, синьку, крейду. "Синька є, свистки,— молоденьким півником згукував Льова,— Крейда, гов!"
— Що ж у вас там? — поспитала Кушніриха, підходячи ближче.
— Кажу ж, синька,— вишкірилась Паландзовська.
— То по чому продаєте? — і собі засміялась Кушніриха.
— Хоч води вип'ю, а то Кушніряка вирвався з подвір'я, пилюкою війнув, і не спинився, і не поздоровкавсь.— Вона мішка залишила і пішла до криниці напитись.— їздять, гроші заробляють, пенсіонери.
— Білять пульверизаторами корівники,— одказала Кушніриха.— Казала йому, щоб додому взяв та тут побілив.
— Ага, жди, цей Кушніряка візьме.— Галандзовська розв'язала мішка і дістала головок скільки молодого часнику.— На осьо, геть усенький повикопувала.
Кушніриха провела пальцем по зрізаному заступом боці часничини: вона ще пахла по-молодому, молочно.
— А в мене часник не так, от цибуля вигниває, вже одну грядку перекопала, сохне на городі, і сорт же гарний.— Кушніриха показала на пальці.— Отака маленька, більша не росте, мокріє на корені.
— Якби ж мокро, то й не дуже, кажу, торік гірше було.
— А вродило краще, а це й діточкам не буде чого дати.
— Нап'юся знов води,— сказала Еаландзовська і подалась до криниці.— А то Кушніряка напилячив тут, і не дихнеш.
Кушніриха всміхнулась: де вже ті мотоциклісти, але що ти їй скажеш, цій Марії.
— Правда, Кушніряка як головував у сільраді, то й шифером хату вкрив мені,— згадала Марія і подивилась туди, де зникли мотоциклісти.— Я його й не зачіпала, а він каже, там тобі шифер привезуть на хату, щоб була вдома.
Кушніриха мовчала та дивилась на Марію добрими очима.
— А це, бач, пенсіонери поїхали на заробітки.
— Вони ж і заробляють там,— затулила усміхнені губи Кушніриха,— хоч би людей не смішили.
— А воно так, як же ж, це тобі не щось і не те, що там Петро Пива з Миколою Бедзиком автобуси на ящур провіря-
ють. — т
— їх уже ж познімали звідти.
— То це познімали, а то, значить, іде автобус, вони з будки вискакують, усім пасажирам назначають через тирсу переходити і що в сумках і чемоданах показувати. Люди розчиняють, показують, а вони, глядь, де що м'ясне, і забирають. Кажуть, ящур, перевозити м'ясо ніззя. Шва витрушує ковбаси, чи що там, і буцім у воду з моста кидає, а той стоїть під мостом по коліна в воді і ловить. А потім до півночі їдять не понаїдаються.
— То це ж їм і було за це,— всміхнулась Кушніриха по такій довгій розповіді.
— Авжеж,— одказує Марія, підбиваючи вибганий край хустки біля вуха — говорить, хвилюється, не встоїть на місці спокійно.— Кушніряка якраз їхав по траву та зобачив таке, то він їм дав, і вони вже самі побігли в сільраду з криком, що не хочемо на ящур провіряти, хай воно сказиться. А про Кушні-ряку, знай, хоч би слово. Отакий, кажу, світ настав.
Кушніриха й на те усміхнулась, вірити чи не вірити. В хаті наче й не було про це мови.
— Я йому вже сама казала, що нащо тобі ця робота, але ж ні, їздить.
— Га, Кушніряка не покине, робитиме, доки не здохне, і ти йому не кажи і не проси, бо не поможе, я його знаю.
— Та я вже мовчу, жили вік мирно, то не треба, щоб і той
лад вигорів, як же ж так.
— От і мовчи. Хай їздить на роботу, заробляє, тепереньки роботи багацько, вже он і жнива. На цю неділю, кажуть, перший секретар приїде і буде тут цілу ніч, змагання зроблять, хто краще вкосить.
— Ну да, дощі такі, то що вже зробиш.
— Я вже піду,— сказала Галандзовська, завдаючи собі мішка на спину.— А там як зобачу Кушніряку, то часником закидаю, що проїхав і пилюкою надихав на мене.
— Ідіть здоровенькі,— попрощалась з нею Кушніриха. Жінка як вийшла насеред дороги, то зупинилась, щоб
мішечка підкинути, аби зручніше лежав, і тихенько проказала не до когось, та й не до себе:
— Він мені, правду сказати, й шифером хату вкрив.
Кушнір, надвечір придиркотівши, потягнув мотоцикла за хлів — на старому місці вже стояла зятева машина.
— Піду корові вкошу трохи,— сказав Кушнірисі, а самому думка хитренька: "Воно й завтра можна було б. Але нехай..."
— То ти, Миколо, скоріше вправляйся, та будемо вечеряти,— обізвалася жінка.— І Віктор скоро встане.
Старому аж потепліло у грудях від тих слів, але не хотів показувати.
— Ти диви-н, а те ледащо знов косить,— знайшов-таки причину посердитись.— Я йому рано що казав, а він по-своєму, а він по-своєму.
Кушніриха ні словом на те — його, голодного, не займай, бо буде всім.
Після вечері Кушнір із зятем поставали біля воріт, закурили. Тихо на селі, тільки трактори співають у різних кутках або машина проїде перед очима, гепкаючи на вибитій кам'янистій дорозі.