— Сяду, куди ж я дінуся.
— Вгостити трохи?
— А я побачу, як підносити будете.
— Ще тріньки, мамо,— підбивала стару Марина,— та й будете спати.
Подали й бабі Явдосі чарочку на піч.
— Це коли я з твоїм батьком сторожував, то ще тоді думка була свататися до Явдохи, хоч вона й підтоптана була.— Андрей дістав з глибокої кишені люльку. Кудрик пам'ятав її здавна, чорну, обсмалену, в одному місці дротиком мідним закручену— Це я зозла так, не гнівайтеся, кумо.
— Я ж тебе й знаю,— несердито мовила баба Явдоха.— Ти такий.
— Це ти вже як з медаллю будеш ходити,— дід Андрей прикахикнув та дужче стиснув коліньми шапочку свою шкіряну, потріскану: де б то він не бував, усе біля себе тримає,— й по світу трохи поїздиш, то привезеш коли там тютюнцю, що в далеких краях курять. Звісно, як не забудеш діда.
— Та вже ж не як,— веселішав Кудрик з дідом разом.
— Ми як з твоїм батьком сторожували, я в емтеесі, а він отакечки навпроти, у пожарці, то зійдемося біля тину, я виймаю люлечку і закурюю, він дивиться, дивиться...
— І йому кортіло? — не втерпіла баба Явдоха.
— Та де там, кажу ж. Дивиться, дивиться, а тоді й каже:
"Це я, Андрею, люблю дивитися, як ви курите і як дим пахне".
— І не просив ні разу? — допитувалась баба Явдоха.
— Кажу ж, тільки дивився. Ну, то й я мовчу. А інший раз то й за війну почнемо балачку, усякого він знав багацько, офіцером же був. Це потім, як йому невдача вийшла на молочарні, то він у сторожі перекинувся.
— Так, так,— міркувала до чогось баба Явдоха.
— Але я перший не втерпів,— признався дід Андрей і аж у спині випростався — гордився цим чи як.— Простяг йому через тин люльку, він обережненько взяв, затис отак зубами, очі звівши туди, де вогник жеврів у тютюнові, злегенька смокнув, одняв люльку од рота й подивився кудись убік
— Бач, таки збрехав,— баба Явдоха з печі,— чуєш. Марино, а казав же, що і в рот не брав.
— Потримав у руці, потримав, а потім назад оддав. Нате, каже.
— Це б я йому дала куриво, якби живий був, та й дала б.
— А ти, Явдохо, яка вредна була,— реготнув дід Андрей,— то така й зосталася.
Кудрик пошукав очима матір — йому геть зробилось весело. Й за ту кров забувся.
— А чуйте-но, діду, дайте і я смокну разів зо два...
— Е, ні, кури свою папіросу— Дід Андрей аж відвів руку з люлькою вбік.
— Воно тобі треба? — сердилася баба Явдоха.— Щоб потім з рота смерділо, га?
— Та дайте...
— Ну на. Тільки ж зубами бери, зубами. Отак— Дід Андрей радів, що в Кудрика виходило.— А очима на вогонь дивися, о-о.
— Може ж, кров не так ітиме,— це вже так дражнився Кудрик з бабою.
— Але ти сильно не вбивайся, Миколо,— дід Андрей знайшов його руку, на вухо шепотів: — Бо куріння— це одно діло, а друге — коли тебе люди бачать чи, як один за війни казав, видять.
— Що ж тепер думати...
— Бо людина теперечки така, що її треба й нагородити, й уславити,— дід перебирав ґудзики на куфайці, чи застібнуті: вже йти збирався.
В сінях дід Андрей доказував, вдягаючи свою шапочку,— як не підтикує вуха, а вони виглядають, особливо ж великі, плескаті м'якуші.
— Ми як на сторожуванні зійдемося з Шатом, то все я більше балакаю, а він так, коли й скаже слово...
Кудрик лежав на маленькому ліжечку й дивився у стелю, глибоку таку, зі сволоком посередині. На сволоку хрест випечено і дату: "22 февр. 1907 г.". Це як він колись перелякався в армії — сказали, що цієї ночі може бути тривога. І вже на ранок — тривоги таки не було,— побачив, що з того страху вийшло. Він чи не спросоння згорнув рушничка, насипку зняв з подушки і її склав учетверо; аж дивиться, лежить воно все на тумбочці, немов тривоги чекає. Рушник то ще так, а насипку ж нащо...
Чим далі до ночі, то більше Кудрикові спать не хотілося. Ось він полежить, полежить, а там розсвіне, побіжить на перший автобус, що з Розкопаної йде. Скільки того часу. Хоч ночі й довгі.
Зима ж.
XI
Ще сонце тільки-тільки, а вже з Кушнірового подвір'я лунає:
— Як ти косиш, га? Як ти косиш, ладу б тобі не було! На п'ятку, на п'ятку бери більше, а ти носом риєш. От ледащо, то вже так.
Старий не витримує, як десь щось не по йому. Так і з цим сусідським хлопцем. Той разів скільки махне косою та й зупиняється, а щоб не подумав хто, що ліньки йому, то набирає в руку трави і витирає косу, невміло притиснувши кісся до боку.
— Бач, як косить,—— не вгавав Кушнір, дістаючи сапу, щоб з-під корови вигребти,— а косило б тебе вздовж і впоперек!
Сьогодні Кушнірові не дуже й кортіло на роботу, того він так і шукає причини посердитись — це ж ввечері зять приїде. А з ним і почаркуватися можна, бо так жінка не дає.
Але поки ще той вечір.
Невдовзі біля подвір'я задиркотів мотоцикл — під'їхав брат Федір.
— То як, давай-но, щоб зятеві м'яко було котитися. Кушні-риха тихенько йому вцідила поза чоловікове око, і вже він шукав цигарку над вухом, нетерпляче й збуджено соваючись на лаві,— тепер би й на роботу.
— А то ці гаврики зараз почнуть сходитись.
Ти бач, і вгадав: принесло Олександра Баранівського.
Високий та худий, Сашко довго щось присідає біля мотоцикла, заглядає в нього і так і сяк, хоч що там його робити, виключив — та й по всьому. І це стоятиме на воротях, аж поки його Кушніриха не закличе. Як і йому наливала, він сидів біля столу рівненько, рукою-граблею мнучи рябого картуза та оглядаючись на стіни.
— Ну нехай буде,—сказав і поволеньки вихилив, після чого очі одразу взялися рожевою поволокою.— Не можна мені пити, але нічого.
— О, вже й Сокур притарабанився,— збуджено гукнув Федір з-під клена, ляскаючи себе по коліні.
І його черга заходити.
Сам у чорних окулярах, за якими ховались очі — не очі, а якась чорнота,— він скособока отак сів до столу, обома тремтячими руками приймаючи чарку. Десь із два роки тому Сокур головував на селі, а тепер і собі їздив з хлопцями в колгосп на різні роботи.
Урочисті хвилини пригощання минули, але настрій урочистий не пройшов, і всі заговорили про роботу, яка сьогодні випадає на фермі.
— Ще півстіни, та й по всьому,— сказав Федір, ховаючи недопалка за вухо.
— Де ж півстіни, як ціла,— не повірив Сашко; він уже оді йшов до свого мотоцикла і любовно обмацував його, протираючи ганчіркою скельце та нікельовані частини.