Таємне сватання

Страница 18 из 94

Медвидь Вячеслав

Надвечір земля зовсім підсохла, на емтеес запахло дужче соляркою. Ми вже йшли до шосе і бачили звідси, що каштани біля дороги зробились темні й більші, як удень. Ходімо, каже Петро Андрієць, подивимось, як Січкар майстерню зачиняє. Ми перелізли через тин і поповзли городами, щоб ближче бути до майстерні (це аптекаршин город, то ми оглядались на аптеку, чи вона не виглядає). Бачимо, Січкар із своєю сумочкою виходить, навішує на клямку маленького замочка, потім смик-смик, чи добре держиться, покрутився, на всі боки пороздивлявся, чи нікого нема, і подибав уздовж стіни у вуличку.

А ми ждемо, коли ж він зупиниться, бо вже знаємо наперед, як це буде. І всі по черзі починаємо вгадувати, коли ж він

вернеться. Справді, вертається, до дверей підходить, за замочок узявся, смик-смик, бачить, що добре тримається. Постояв трохи і знов у путь. За другий раз Січкар відходить трохи далі, але ми знаємо, що він таки вернеться. І вже після другого чи третього разу аж заходимося від сміху, качаємось у картоплинні. Перші рази ми тільки вгадуєм, звідки він буде вертатись, а вже потім, як він усе далі й далі відходить, думаємо: чи вернеться на цей раз, чи ні? Як ця забава нам набридла, то ми вилізли з картоплиння, щоб іти додому чи куди там кому треба. Славка Колодюк каже, що йому від матері влетить, що корову не вигнав пасти, а Петро Андрієць як засміється й каже, що от як мене корова обдряпала, коли ми на Маказоні ганяли. Я ж думав, що це дощ або роса з картоплиння так летить, а лизнув язиком по губах, то воно солоне, кажу я. А Славка Колодюк постояв трохи збоку, бо вже відійшов від нас, і стояв віддалік воріт, й сказав, що не треба було Вітьку заставляти лізти у воду, бо тепер Мишка Січкар довго буде на нас злитись. І вже на цвяхах не заробимо, каже Петро Андрієць. А я хотів розказати під кінець, як колись побоявся зайти в майстерню, щоб забрати батькові туфлі в дірочки й сказати, що гроші потім оддамо. Але думаю — нащо розказувати, це нікому не цікаво — ще хлопці будуть

сміятися з мене. Може б, і наважився розказати, але тут Славка Колодюк сказав: навіщо він той тютюн брав? Він же все рівно не курив би, а якби й захотів, то взяв у діда Колодюка, той дав би. Якісь ми дурні такі, сказав Петро Андрієць,— я ось нігтя так забив, що аж посинів, і що мати скаже...

х

Кудрик таки вніс ізнадвору холоду — сінці маленькі, рип одними дверима, рип другими, і вже вкотиться за ногами морозяна пара з духом розіпрілого листя. Так пахне!

"Не вирипуй хати",— несердито гримала ще в дитинстві мама, коли він у валянках на босу ногу ікуфайчині наопашки вискакував до воріт подивитися, як "стрибають" зорі. Сльози аж душать — так того диму наїсться коло печі... чом не стрибатимуть...

А тепер покурити виходить.

Від хати йому добре видко за городом, у березі, тонку чорну лозу молодих вербових кущів, що наполовину повме-рзали у лід, а ще вище снігом обмелися з твердою блискучою шкоринкою. Поза тими кущами біле поле. То річка.

А на горбах — то вже, бач, його хазяйство. Емтеес. Або ертеес. Чи промбаза. Усяк називали за різного часу. Тепер же, яке кому слово на пору, те й чути.

Як зима, то Кудрик знає одну дорогу — по льоду, стежечкою в снігу, на одну ногу протоптану. Літом же як випаде: чи на човен до когось упроситься, а як ні, то берегом, берегом, далі мостом і знов побіля води,— хата над річкою.

Серед ночі село не таке, як удень. Ну да — темно ж. Але видне і темне воно Кудрикові любе. Добре якось. Ото стоїш, куриш, і чутно тобі, як у сусідньому хліві корова зітхає або десь, аж на колгоспі, машина заведеться і втихне,— хтось на Житомир удосвіта рушатиме. Добре воно, ще й нічого.

Ще десь під осінь легше було. Тоді до нього Поля ходила. А вже з першим снігом аж занедужав. Як очамрів. Бо перестала навідуватися. То Кудрик дівчатами перекаже чи й сам коли забіжить до книжкової лавки, де Поля вже котрий рік, відколи десятирічку закінчила, торгує. Стане од порога скраєчку, щоб дітям не заважати, бо їм тут, у лавці, добро — книжки ж, і дивом дивиться, видивляється, аж Полі страшно очі звести од прилавка.

Т£юхи спорожніє в лавці, то Кудрик, од порога-таки, й плечем не ворухнувши, стиха попитає:

— То як тобі, Полю, не боляче?

— Тако,— одвітить Поля і вже твердо-собі назначає, що не подивиться й не подивиться, хай там хоч сказиться.

Бо Кудрик отак як скаже, то всю душу забирає. Полі аж страшно. Батька так не боялася, як Миколу. Якісь вони схожі. В обох чуб на брови скочується, неслухняний такий, і над бровами горбики тверді. Вона любила пробувати пучками ті горбики, а Микола сміявся й набалакував, що це в нього з розуму великого горбики повиростали. А раніше ж буцім і не було їх, казав. З тим і одійде Кудрик.

У селі знають, що в нього з Полею. Жінки, котрі вредніші, про ту Полю і те, і се, і вона горбата, і крива. І що він, дурний, там побачив. А так люди переживали: хай би і в неї щось вийшло. Каліка ж. Та це, правда, що й Полі вже нічого не хотілося, відколи той льотчик здимів. Нічогенький такий собі був. З вусиками чорненькими, на мотоциклі приїжджав — скільки ж тутечки їхати? Кілометрів з десять. Там льотчики живуть і аеродром їхній. Тільки й чути (особливо літом), як злітають, аж земля двигтить.

Він її уже й вимиловував, куди там! І поїхали зі мною, отако з ларка тебе заберу. Та нічого нам не треба, та ти ж моя не знаю яка. А Поля з ларьочка ані руш. Балакала до нього й сміялася, бо знала, які має брови, яке личко. А ще й вусики ніжненькі на верхній губі. Ледь чорніють. Ай вони до вроди.

Той льотчик уже ж таке вичворяв, що Поля двері дихтяні зсередини защіпувала на клямочку — не можна вдержать було. Ну, вловив, правда, за руку її, гайда, а там і вгледів, чого вона так гордувала...

Мати її ще маленьку залишала вдома. Часи якісь трудні були: робиш як скажений... Візьме викопає яму в землі і садовить туди Полю. Щоб нікуди не бігала, та щоб ніякої біди не сталося. От їй ніжечки й повикручувало. Тепер як іде, то другою ногою змахне не раз, щоб уже й нею притупнути.

— Відтанцювала ноги, Полько? — зачепив її Павло горбатенький (він торгує в "залізі юму*, сусіди ж), а тоді враз хвать за поперека, другою рукою за штахету візьметься і вклякне, очі виваливши на вершок тополі,— його той горб самого домучує.